Духовна освіта в Україні: сучасний стан та її перспективи




© Микола Лагодич,

Духовна освіта в Україні: сучасний стан та її перспективи

© Лагодич М. Духовна освіта в Україні: сучасний стан і перспективи// Актуальні питання релігієзнавчої та богословської думки: Колект. монографія / За ред. В.О. Балуха. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010 – С. 229-246

Добре відомо, що будь-яке демократичне суспільство буває дієвим і ефективним, якщо його підтримують громадяни, якщо вони розуміють його основоположні ідеї, інституції, знають, як домогтися, аби його проблеми й прагнення були почуті урядовцями, а при можливості й здійснені. Встановлення справедливого й кваліфікованого врядування у державі не завжди залежить від самих лише урядовців і політиків. Для цього потрібно, щоб ще й пересічні громадяни навчилися бути не лише пасивними підлеглими уряду, а стали повноправними й відповідальними членами демократичного суспільства, учасниками розв’язання спільних проблем, улаштування життя громади.
Історія українського народу тісно прив’язана до історії його релігії. Важко переоцінити тисячолітній внесок християнства у формування ментальності нашого народу. Одним із напрямків культурницької діяльності Православної Церкви в Україні була її освітня діяльність. Вона проявлялась перш за все у створенні великої кількості освітніх закладів. Саме школи граматики, церковнопарафіяльні школи, бурси і духовні семінарії у свій час відкрили шлях у світ знань для більшості заможних українців. Ці перші школи формували й церковний соціум, в якому учні формувались як християнська особистість.
З відокремленням Церкви від школи був втрачений і спадок християнської педагогіки, оскільки християнська особистість може творитися виключно у євхаристичній громаді. Роки безбожницького насилля в системі радянської освіти цьому чи не найкращий приклад: ніяка радянська громадська обрядовість на змогла замінити Богом дані таїнства та обряди, тому і з відновленням державності України народ знову повернувся до первісного джерела своєї духовності – Церкви.
Що являє собою релігійна освіта ? На наш погляд, – це, насамперед, діяльність, здійснювана професійно підготовленими особами (священнослужителями, релігійними педагогами), по передачі релігійних доктрин, досвіду, почуттів, богослужбової практики, а також по підготовці педагогічних кадрів. Серед найбільш важливих функцій, властивих конфесійній освіті з урахуванням її специфіки, можна виокремити наступні: 1) відтворення у конфесіях як рядових віруючих, так і священнослужителів, а внаслідок цього – і релігії в цілому; 2) залучення за допомогою освіти і виховання віруючих до складу тієї або іншої конфесії; 3) соціалізація особистості віруючого протягом усього його життя; формування і розвиток духовно-моральної культури віруючих, вплив на культуру нерелігійних людей, насамперед – їхні морально-патріотичні позиції. Реалізація цих функцій відбувається у рамках Церкви і родини.
У побудові сучасних відносин між релігійними організаціями і державою, віруючими і невіруючими громадянами актуальною є наявність, з одного боку, форм оптимальної взаємодії світської і релігійної освіти та виховання, з іншого, – припустимих меж впливу релігійного виховання на освітній процес, здійснюваний у світських навчальних закладах.
В Україні дедалі більшого значення набуває дискусія щодо діяльності і впровадження певних форм та елементів релігійної освіти у світських навчальних закладах. Виступаючи на зборах Світового конгресу українців у Львові Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко сказала: «Моя особиста співпраця і співпраця уряду з Радою церков, зі всіма конфесіями сьогодні дала можливість виробити магістральні напрями. Перше – ми приймаємо закони і вводимо духовну освіту в усіх навчальних закладах. Друге – ми робимо так, щоб духовні виші було прирівняно до інших вишів за статусом, за можливостями, тому що ми віримо, що там справжня освіта, яка іноді вище і краще, ніж світська вища освіта» [4]. На жаль, часто-густо політичне обговорення цієї проблеми не дає позитивного результату: сторони висловлюють свої думки, наводять аргументи, але якогось помітного руху до консенсусу і в перспективі – до розробки концепції державної політики у цій галузі не видно.
Метою даного дослідження є спроба показати весь комплекс суспільних явищ і заходів, пов’язаних із запровадженням релігійного компонента в систему державної освіти України і створення паралельної системи навчальних закладів, які формуються за релігійним принципом. Поклавши в основу доступні джерела, ми спробуємо простежити етапи розвитку сучасної духовної освіти, її форми і методи, а також накреслити можливі шляхи співпраці світської і релігійної освіти в Україні. В основу даної статті лягли кількарічні дослідження сучасної мережі духовної освіти в Україні її зміст, методи та форми [15-17].
З метою вдосконалення моделі співпраці держави і церкви в Україні в галузі освіти і виховання досить часто проводяться науково-практичні конференції [5], наковці вивчають просвітницькі функції релігії [3] та історію духовної освіти [19, 20, 22], рекомендують свої шляхи співпраці світської і релігійної освіти в Україні [1, 2, 16].
Сьогодні вчені змушені визнавати той факт, що освіта і виховання підростаючого покоління з давніх-давен були і нині є сферою суспільного буття, де інтереси держави і церкви пересікаються [1, с. 49]. Щоправда, вони й надалі вимагають забезпечити неухильне виконання законодавчих актів України, які передбачають відокремлення школи від церкви [1, 53] і це в той час коли більшість українців довіряють лише Церкві. Представники світської науки виступають за обов’язкове викладання релігієзнавчих, релігійно-пізнавальних дисциплін у всіх навчальних закладах. У той же час, за даними Центру Разумкова, наприкінці 2003 року лише 30 % українців вважали, що вивчення релігієзнавства має бути обов’язковим предметом, 52,1% респондентів висловилися за добровільне вивчення даної дисципліни, а 17,9 % – проти або ж затруднялися з відповіддю [25, с. 3-4] (див діаграму). Подібне відношення громадян України і до обов’язкового вивчення Закону Божого. Тут їхні голоси розподілилися відповідно 25,8 %, 50,3 % та 23,9 % [25, с. 4] (див діаграму). Замість пошуку здорового компромісу представники релігійних організацій з боку деяких світських науковців чують виключно звинувачення у клерикалізації навчально-виховного процесу у системі державної освіти.
Релігійній освіті в Україні поки що не принесло користі внесення спеціальності „Теологія” („Богослов’я) до „Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”. Це рішення, на думку частини українських релігієзнавців, виходить за межі конституційно-правових норм щодо наукового і світського характеру державної освіти, в цей же час і з тих же уст ми чуємо про потребу державного ліцензування загальноосвітніх установ, створених релігійними організаціями [1, с. 51, 53]. Постає логічне питання, а що робити із вищими та середніми-спеціальними навчальними закладами, створеними релігійними організаціями. Можливо саме узгодження світських і духовних складників освіти та державне ліцензування цих закладів, а відповідно й визнання дипломів ті вчених ступенів, враз вирішило б багато проблем.
Спираючись на процес гармонізації відносин між державою і церквою, у тому числі у сфері духовної освіти, Державний комітет України у справах релігій разом з Всеукраїнською Радою церков і релігійних організацій та фахівцями з цієї проблематики розглянув і доопрацював з урахуванням зауважень комітетів Верховної Ради України проект змін і доповнень до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Проект передбачає введення в дію нового, більш досконалого механізму вирішення релігійними організаціями України багатьох питань, у тому числі й в сфері релігійної освіти.
Так, пропонується, зокрема, узаконити викладання в державних навчальних закладах релігійно-філософських, релігієзнавчих та релігійно-оглядових дисциплін, яке не супроводжується виконанням релігійних обрядів і має інформативний характер. Ці предмети можуть включатися до навчальних планів середніх і вищих навчальних закладів, що вже фактично здійснюється, але поки що не має законодавчого підґрунтя і впорядкованого характеру [11, с. 37].
Як бачимо, останнім часом проблема духовної освіти у світських навчальних закладах набула певного наукового розроблення, проте дивує відсутність комплексних підходів до її вивчення, поєднання теоретичних положень з конкретною практичною діяльністю у суспільстві. Сьогодні питання залишається відкритим, а викладання (не викладання) основ релігійних знань у школах та його форми залежать майже включно від світоглядних уподобань, а іноді, на жаль, і від матеріальної зацікавленості, керівників того або іншого закладу освіти. Така ситуація не є нормальною. І учні, і їхні батьки мають право на чіткі та обов'язкові для всіх правила чи бодай принципи викладання релігійних дисциплін у світських школах [7, с. 3].
Не дає чіткого, однозначного тлумачення проблеми й чинне законодавство України про освіту. Конституційна норма про відокремлення церкви від держави і школи від церкви є — за об'єктивного та неупередженого аналізу — не більш, ніж конкретизацією статті 15 Конституції, якою закріплено ідеологічний плюралізм як одну з фундаментальних засад суспільного життя в Україні [12]. Не додає визначеності і Закон України «Про освіту», який заперечує можливість інтеграції духовної і світської шкіл. Досі не має відповіді на принципове запитання: чи між релігійною і світською освітою в Україні споруджувати глухий мур, чи ці дві освітні системи, будучи адміністративно незалежними одна від одної, повинні взаємодоповнювати та взаємозбагачувати одна одну? [7, с. 3].
Ми вважаємо, що релігійне навчання є одним з фундаментальних принципів релігійної свободи. Так, право на навчання релігії у західноєвропейських країнах включає в себе право на створення приватних шкіл, підконтрольних тій чи іншій церкві, та право на навчання релігії у публічних школах [8, с. 32-36.]. В Україні тільки формується система релігієзнавчої освіти. У державних навчальних закладах викладається курс академічного релігієзнавства. У духовних навчальних закладах і недільних школах при релігійних громадах читається конфесійно спрямоване релігієзнавство [9, с. 43]
Маючи законодавчо-гарантовані можливості створення власної, внутрішньо-конфесійної системи освіти, релігійні організації України упродовж останнього десятиріччя надзвичайно плідно працюють над її формуванням. Станом на 1 січня 2009 р. в Україні функціонували 196 вищі навчальні заклади (академії, інститути, семінарії) та 12633 недільні школи.
За конфесійною приналежністю більшість навчальних закладів належать протестантським релігійним організаціям – 106, або 53%, 43 навчальні заклади, або 22 % функціонують в юрисдикції всіх Православних Церков, кякі діють на території України, 23 (12%) навчальних заклади мають католицьке походження, невеликою кількістю освітніх закладів представлені в Україні мусульмани та юдеї – відповідно 8 та 7, а ще 9 навчальних закладів започатковані іншими релігійними організаціями (буддистами, народновірами й іншими) [23, /ukr2009/] (див. діаграму).
За роки української державності загальна кількість установ духовної освіти збільшилась у 8,5 рази — з 23 до 196. На представленому графіку легко можна відстежити тенденцію зростання духовних навчальних закладів, які були засновані релігійними організаціями України в період 1997-2009 років [23]. Тенденція до розширення системи духовної освіти тісно переплітається з іншою — розширенням релігійного середовища.
Приділяючи велике значення розвиткові релігійної освіти, ієрархи різних конфесій розуміють, що від того, наскільки добре буде розвинута як власне релігійна освіта, так і її тісні контакти з світською освітою, залежить майбутнє Церкви. Адже фундаментальна функція релігійної освіти реалізується в двох напрямках: поглиблення і розширення знань віруючих і первинне знайомство з основами віровчення нових членів. Говорячи про перший напрямок, ми маємо справу, як правило, із професійною релігійною освітою, розглядаючи інше – з непрофесійною.
До проявів непрофесійної православної освіти можна віднести дошкільну (православні дитячі сади), загальнообов’язкову (православні школи, гімназії, ліцеї) та додаткову (недільні школи при храмах, катехичні курси).
Зараз в Україні так багато людей, які втратили опору в житті, дезорієнтовані у своєму внутрішньому світі, – і це люди самого різного віку. У них є уже свої діти, а то й онуки, але вони не можуть їх правильно виховати, тому що самі виявилися збентеженими, розгубленими і хотіли б колись розібратися в житті – що є що? Тим паче маленькій дитині важко осягнути глибину церковних таїнств, історичне буття Церкви поки що для неї закрито, вона все сприймає фрагментарно. Для неї можливе лише локальне знання, як спалах освітлюючий частину нового невідомого простору, що починає притягати своєю зримою і незримою красою.
Слід пам’ятати, що християнином можна назвати лише того, хто свідомо і вільно вибрав Христа, кому Він виявився потрібним. Дитина часто не може сказати цього про себе з повною відповідальністю, адже її потреби обмежені середовищем, можливостями фізичного і психічного розвитку. Хочемо ми того чи ні, але кожна дитина проходить шлях свого власного релігійного становлення у дитинстві: там царюють одухотворення предметів, обожнення сил природи, бажання перемогти їх, наказувати, здобувати свою безневинну дитячу вигоду.
Що повинна являти собою християнська освіта і виховання на цьому етапі – питання дуже складне, і взагалі ж, малодосліджене. З упевненістю можна тільки сказати, що швидко засвоюючи зовнішню атрибутику християнства, діти не відмовляються від звичних для них способів мислення. У цьому віці в дитини легко виникає особливий вид пантеїстичного світорозуміння, що включає зовнішні образи і символи християнства в органічному поєднанні з нехристиянськими одухотворенням дитячою свідомістю світу. Звідси може виникнути питання, а чи можливо тоді взагалі говорити про воцерковлення дітей?
Воцерковлення, як відомо, – це придбання не тільки визначених знань, а зустріч з Істиною, знаходження особливого розуму, що буде просвіщати й облагороджувати все життя. Це початок обожнення людини, оскільки воцерковлення започатковує особисті відносин людини з Богом, розпочинає період усвідомленого духовного життя, осмислення світу, людини у світі, пізнання життя, її призначення і змісту і, нарешті, входження в саме буття церковної громади. Воцерковлення не можна уособлювати виключно з поясненням змісту і призначення церковних і священних предметів, знайомством з розпорядком храмового життя.
Зважаючи на викладене вище, християнську педагогіку з усією сукупністю її заходів варто вважати тривалим, багаторічним поступальним процесом воцерковленням дітей, тобто спрямуванням їх у кожен конкретний момент життя зіставляти свої вчинки, переживання і думки з життям Спасителя, Богородиці і святих. Поряд з тим православні педагоги вважають, що не потрібно спокушати дітей безліччю високих прикладів з церковної історії. Не можна занадто жорстко орієнтувати вихованців на досвід святих подвижників. У кожного свої дарування, своє покликання і служіння Богові [24, с. 52].
Головне у дошкільній християнській педагогіці, на нашу думку, щоб дитина захотіла власного духовного життя. Навіть якщо вона ще не дуже знає, що це таке, серце її може відкрити себе для зустрічі з Богом і перебувати у побожному чеканні чуда. Це мета – гідна праці наставника. Вихователям постійно потрібно пам’ятати про те, що християнство не можна зводити до зовнішнього облаштування життя, оскільки воно, насамперед, формує нову людину з особливим благодатним улаштуванням душі. Тому і починати християнське виховання потрібно з гармонізації внутрішнього світу дітей, з поступового вибудовування в їхній свідомості православного світогляду, а не з привчання до зовнішніх правил поведінки в храмі або під час трапези. Потрібно також шукати особливу систему діалогу з дітьми, тільки у цьому випадку педагог буде мати можливість відчувати, що відбувається в душі дитини, співпереживати і допомагати їй своїми порадами і реальними справами.
З іншого боку, воцерковлення – досвід молитви, який здобувається поступово, це боротьба зі спокусами, а також досвід внутрішнього вибору шляху і способу життя. Самостійно зробити цей вибір дитина, за винятком рідких обранців Божих, не може. Поруч з нею протягом багатьох років повинні бути дорослі. Але, потрібно пам'ятати, що педагог чи вихователь повинен лише допомагати дітям, а не вибирати за них. Тому в християнських навчально-виховних методах не може бути а ні найменшого примусу.
Християнське виховання в дошкільному віці повинне бути не тільки коментарем до навколишнього світу, але й досвідом нових християнських відносин, який у всій повноті може проявитися лише в євхаристичній громаді чи недільній школі. Що таке недільна школа, яке її місце і значення в нашому житті – ще не всі розуміють. Сьогодні потрібне концептуальне осмислення цієї нової для нашого часу освітньої структури. Поки ж ми перебуваємо в емпіричному просторі подробиць і особистих думок. Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про велику користь цієї справи: зростає духовно-моральне і патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку [26]. Цей фактор добре розуміють і сучасні українські урядовці. Тому вже сьогодні потрібно побороти інерцію та боязкість перед змінами і зрозуміти, що жива, діюча недільна церковна школа є нагальною потребою для нашого часу. Виховні християнські заклади покликані сьогодні стати Християнським народним будинком – школою для усіх. У них мова повинна йти не тільки про правильний виклад основ християнської віри, але, у першу чергу, про будову життя через віру. От первісний зміст будь-якого духовної освіти.
На основі викладеного вище ми можемо виділити три педагогічні завдання, що стоять перед сучасними християнськими педагогами:
- перше – це підведення дитини до осмислення онтологічних понять: Бог, світобудова, життя. Тут Церква повинна вступити у відкритий діалог з людиною, щоб допомогти їй знайти цілісний світогляд, скорегувати уже наявні в неї знання, спрямувати її до істини, показати за видимим світу невидиме Божественне;
- друге завдання – познайомити людину з наукою про людину, щоб вона могла зрозуміти, яке є її призначення в житті, її щире покликання. Кожному належить будувати свій внутрішній світ, вчитися жити, тобто відроджувати і творити себе за образом та подобою Божою. На цьому етапі християнська Церква може не тільки просвіщати щирим знанням, але реально вводити в християнське життя, вчити справам добра та милосердя. Педагог повинен пам’ятати про те, що до добра мало закликати, його потрібно показати, самому дати приклад виконання заповідей Божих;
- і третє виховне завдання християнства – підготовка людини до таємничого молитовного життя, до осмислення особистого духовного досвіду, тобто досвіду спілкування з Богом. Тільки це може стати міцною основою дійсного церковного життя.
Вище фактично накреслені завдання християнського виховання. Але не слід думати, що вони повинні вирішуватися строго у приведеній послідовності. У тому то й справа, що всі ці три сфери духовного ведення повинні бути актуалізовані для людини протягом усього навчально-виховного процесу, ніщо не повинно бути відсторонене або забуте.
Релігійна педагогіка у всіх своїх діях може спиратися тільки на вільну волю людини. У сутності в нас є один головний виховний засіб – діалог, але діалог, що розуміється не як розмова двох, а як увага до усього, що відбувається в людях і в світі. Завдання християнського педагога і полягає в тому, щоб організувати ці діалоги для кожної вікової групи.
У професійній православній освіті виділяються: початкова професійна освіта (духовні училища), середня професійна освіта (дається в духовних семінаріях – духовних навчальних закладах з чотирирічним (і більш) терміном навчання, які готують парафіяльних священнослужителів) та вища богословська освіта (отримується у богословських інститутах та духовних академіях – вищих навчальних закладах, які готують священнослужителів, науковців і викладачів духовних навчальних закладів. Наявність вищої богословської освіти надає можливість захищати дисертації й одержувати науковий ступінь).
Як уже зазначалося вище, установи непрофесійної релігійної освіти призначені для безпосереднього формування людини як релігійної особистості. Реалізація цієї мети багато в чому визначається рівнем кваліфікації, професійної підготовки, особистісними якостями священнослужителів, що вийшли зі стін духовних навчальних закладів. Саме тому різні конфесії приділяють велику увагу розвиткові професійної релігійної освіти.
Ставлячи за мету підготовку фахівців в області богослов’я, викладачів як духовних шкіл, так і установ непрофесійної освіти, релігійна освіта покликана також забезпечити відтворення ієрархії – носіїв апостольського приємства, які володіють особливим знанням – вірним і перевіреним шляхом до спасіння, на них покладено й особливу роль – бути зразком для віруючих і вести їх шляхом спасіння. Вступ до духовного закладу це не просто професійне самовизначення людини, а вибір особливого способу життя, призначення, життєвої стратегії: служити Богові, досягти не лише особистого спасіння, але і допомогти це зробити іншим. Якщо вибір будь-якого виду світського професійної освіти спирається насамперед на раціональну мотивацію, то вибір релігійної обумовлений ірраціональними почуттями (прагнення наблизитися до Бога, заслужити спасіння). Необхідність одержання фундаментальних наукових знань сьогодні усвідомлюється як самими віруючими, так і ієрархами. Ці зміни виявляються й в освітніх програмах конфесійних навчальних закладів, в які включено чимало загальноосвітніх дисциплін, що викладаються у світських вузах.
Розглянемо передусім проблеми змісту духовної освіти. Оскільки духовна освіта є передачею інформації з метою підвищення релігійної освіченості населення, то у структурі її змісту слід виділити інформаційний компонент. Інформаційний компонент змісту духовної освіти різних релігійних конфесій об'єднує особливе ставлення до Бога і святих, спрямованість на досягнення відповідності поведінки людини образу Божому. Водночас інформаційні компоненти змісту духовної освіти різних релігійних конфесій мають свої особливості.
Особливі зміни в інформаційному компоненті змісту духовної освіти відбулись в УПЦ КП. За навчальними планами професійно-зорієнтованої освіти передбачено вивчення як циклу богословських, так і світських дисциплін. Священний Синод УПЦ Київського Патріархату ще в 2006 році, відповідно до запропонованої реформи духовної освіти, зобов’язав Учбовий комітет привести у відповідність навчальні плани та програми Православних Богословських Академій та Духовних Семінарій.
Узагалі інформаційний компонент змісту духовної освіти передбачає оволодіння як богословськими, так і світськими знаннями. Головне ж його призначення — це надання особі знань про віровчення певної релігійної конфесії, утвердження глибокої віри в Бога і вимога до людини змінитися відповідно до образу Божого.
Крім інформаційного компоненту, зміст духовної освіти включає й операційний компонент, тобто учать студентів у виконанні релігійно-культових дій (богослужбової та гомілетичної практик). Ця складова духовної освіти сприяє підготовці священнослужителів до проведення богослужінь, що забезпечується вивченням пасторальних дисциплін, а саме: пастирського богослов'я, патрології, гомілетики, літургіки, педагогіки, психології тощо. Разом з тим система духовної освіти загально-просвітницького напрямку має на меті ознайомлення віруючих з релігійними святами, обрядами, молитвами через ЗМІ, недільні школи, курси та ін. Особлива увага у процесі духовної освіти звертається на вдосконалення мистецтва проповіді.
На думку Патріарха Філарета, студенти повинні отримати не тільки богословські та церковні знання, а й загальноосвітню підготовку, "використати час для розширення свого розумового кругозору взагалі, для набуття ерудиції, необхідної сучасному пастирю, який має бути представником своєї православної Церкви". У той же час Святійший Патріарх Філарет постійно акцентує увагу студентів духовних навчальних закладів на тому, що “духовна освіта відкриває вічні істини, дає правдиві критерії та орієнтири для людини, в той час як світська освіта полягає у вивченні здобутків людського розуму, який є обмеженим…”[27].
Отже, операційний компонент змісту духовної освіти включає:
– методичну підготовку слухачів професійно зорієнтованого напрямку, що забезпечується системою пасторальних дисциплін;
– підготовку кадрів священнослужителів для Збройних Сил і місць позбавлення волі;
– практичну підготовку.
Крім інформаційного й операційного компонентів змісту духовної освіти, можна виділити ще й ціннісно-смисловий (виховний, передусім моральне виховання), адже основним принципом духовної освіти є єдність освіти й виховання.
Усі названі компоненти займають своє місце у змісті духовної освіти різних релігійних конфесій, існують не ізольовано один від одного, а тісно вплетені у зміст освіти і своїм витоком мають релігійне розуміння сутності людини як "гріховної істоти", яка потребує змін, "спасіння".
Проаналізуємо тепер форми здійснення духовної освіти, її методику. Кожна з релігійних конфесій має свої особливі форми реалізації змісту освіти. Зокрема, концепція богословської освіти Львівської богословської академії (УГКЦ) визначає такі основні форми духовної освіти:
– монологічні (лекції, проповіді);
– діалогічні (семінари, бесіди, самостійна робота з книгою);
– медитаційні (молитва, споглядання ікон, духовні контакти з творами літератури та мистецтва, милування природою, розумне дозвілля) [13, с. 17].
Значну увагу такій формі навчання, як лекційно-семінарське, приділяє РПЦ (у цьому ми бачимо подібність форм духовної і світської освіти). Так, один з відомих богословів РПЦ, ієромонах Іларіон Алфеєв (тепер архієпископ, голова ВЗЗ РПЦ), вказує на необхідність розробки нової концепції лекції, під час якої викладач повинен не вичерпувати повністю зміст теми, а вводити студентів у її проблематику, ставити запитання, на які вони мають знайти відповіді самі, згідно з відповідним списком літератури Крім удосконалення такої форми богословської освіти, як лекція, подібні завдання ставляться і щодо семінарів, системи контролю знань, зокрема екзаменів (у письмовій формі), співбесід і т.п. [10, с. 7].
Формами загальнопросвітницької освіти є проповіді священнослужителів, бесіди у ЗМІ, публікації статей у журналах та газетах, уроки в недільних школах тощо.
Таким чином, аналіз форм духовної освіти показує, по-перше, наявність у ній монологічних (лекцій, проповідей), діалогічних і медитаційних форм. По-друге, простежується спроба вдосконалення цих форм у напрямку активізації творчої діяльності студентів, їх самостійної роботи. По-третє, передбачено вдосконалення системи контролю знань (екзамени, співбесіди тощо), письмових робіт (курсові, дипломні), стажування, практики, магістерських та докторських праць. У даний час відбувається активний взаємобмін досвідом, методами та формами духовної освіти між конфесіями [6].
Що ж до організаційної структури духовної освіти, то аналіз відповідних джерел дає можливість виділити в загальнопросвітницькому напрямку освіти такі типи навчальних закладів, як недільні школи, катехитичні курси, ЗМІ, мирянські об'єднання, що виконують євангелізаційну місію. Професійно-зорієнтований напрям представлений богословськими академіями і семінаріями, катехитичними інститутами, училищами; останнім часом при світських навчальних закладах почали організовувати теологічні факультети.
В організаційній структурі системи духовної освіти з'явилося таке нове явище, як створення духовно-світських закладів. Так, у СНД створено Євроазіатську акредитаційну асоціацію навчальних закладів (ЄААА), в Одесі відкрито Християнський гуманітарно-економічний університет (ХГЕОУ), який готує спеціалістів з вищою, у тому числі і християнською, освітою [14, с. 3].
На основі попередньої інформації визначимо призначення основних типів духовних навчальних закладів різних релігійних конфесій. Так, у Концепції богословської освіти в Україні УГКЦ названо такі духовні навчальні заклади: богословські академії, богословські факультети світських університетів, духовні семінарії, катехитичні інститути.
Богословські академії та богословські факультети світських університетів призначені готувати високопрофесійні богословські кадри, постійно підвищувати їх кваліфікацію, формувати авторські колективи для підготовки богословських підручників, наукових праць, популярних видань; духовні семінарії — нове священство належного ступеня духовності, самопосвяти, освіти і культури, покликане подолати комуністичний стереотип "служителів культу" й відновити довіру народу до духовного сану; катехитичні інститути — фахових катехитів, здатних вести діалог з мирянами, формуючи в них чіткий християнський світогляд і християнську духовність [13, с. 16].
У системі православної освіти існують такі навчальні заклади, як академії, семінарії, духовні училища.
В Українській Православній Церкві Київського Патріархату було проведено реформу духовної освіти. Замість традиційної схеми на базі Духовних Академій в Києві і Львові рішенням Священного Синоду від 13 травня 2006 року створено Православні Богословські Академії, прирівнявши їх до вищих навчальних державних 3-го та 4-го рівня акредитації з п’ятирічним терміном навчання і наданням студентам після чотирьох років навчання – диплому бакалавра богослов’я, а після п’яти років навчання – диплому магістра богослов’я. Духовним Семінаріям у Луцьку, Рівному, Тернополі та Івано-Франківську Священний Синод надав статус навчальних закладів з чотирьохрічним терміном навчання, прирівнявши їх до 3-го рівня акредитації вищих державних навчальних закладів і наданням їх випускникам – диплому бакалавра богослов’я та права на продовження навчання у Православних Богословських Академіях у Києві та Львові. Після закінчення Богословських Академій і успішного захисту диплому магістра богослов’я випускники мають право продовжити навчання в аспірантурі Академії на стаціонарному і заочному відділах терміном 3 роки і здобути вчену ступінь кандидата богословських наук [21].
Досить своєрідною є система духовної освіти в Українській лютеранській церкві. У богословській семінарії ім. св. Софії у Тернополі готують церковнослужителів, богословів, фахівців доктринального, історичного і практичного богослов'я (4 роки стаціонарного навчання). Вступники повинні мати вищу освіту, знати одну-дві іноземні мови, вільно читати Біблію давніми єврейською і грецькою мовами. Особливістю підготовки студентів семінарії порівняно з іншими протестантськими духовними школами є посилена увага до української мови, історії, культури, тобто українознавча підготовка [18, с. 35].
Такими бачаться основні форми, зміст і структура духовної освіти у деяких традиційних церквах України.
Поліконфесійний характер українського суспільства тільки ускладнює пошуки оптимального рішення що до поєднання світської і релігійної освіти. Саме тому для нас важливий досвід інших країн, які на різних етапах своєї історії вирішували подібні проблеми. При наявності принципу відокремлення церкви від держави в більшості європейських країн у державних загальноосвітніх школах викладаються дисципліни релігійного змісту.
Треба зазначити, що право на навчання релігії закріплено у конституціях багатьох європейських країн (Італія, Іспанія, Німеччина, Польща та ін.), так само як і право засновувати приватні школи. При цьому свобода навчання релігії підтверджується ст. 2 Першого протоколу Європейської Конвенції з прав людини.
У багатьох країнах немає різниці у правовому статусі релігійних і нерелігійних шкіл; в інших країнах засновані церквами школи користуються привілеями, що забезпечують їм права публічних шкіл і фінансову підтримку з боку держави. Часом відносини між владою і релігійними школами мають контрактний характер (Франція, Іспанія), або держави прирівнюють релігійні школи до публічних (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія, Словаччина). Наприклад, згідно з конкордатом між Австрією й Апостольською столицею, всі католицькі школи отримують той же статус, що й школи публічні. І це положення поширюється на школи, створені всіма визнаними церквами (набуття такого статусу в Австрії обумовлено 20-річним випробувальним строком і числом вірних, яке має бути не меншим за два відсотки населення країни) [8, с. 32].
У програмі державних шкіл Великобританії обов'язково повинна бути присутня релігійна освіта, а також проводитися щоденні молитви. При цьому християнство повинне користуватися належним визнанням. Допускаються молитви для окремих груп учнів відповідно до їхнього віросповідання. Програма релігійної освіти у державних школах може враховувати релігійні особливості місцевого населення. У Великобританії поряд із християнством ведуть викладання й інші віровчення, що мають у країні своїх послідовників: буддизму, іудаїзму й ісламу. При цьому в країні розроблена унікальна методика побудови релігієзнавчих дисциплін, при якій не обговорюються достоїнства того або іншого світогляду, а лише пропонуються до вивчення його основні принципи. Викладання основ релігії є обов'язковим як для державної, так і для церковної школи. До того ж держава зберегла підтримку церковних шкіл. Законодавство Великобританії передбачає право батьків відмовитися від релігійної освіти своїх дітей.
Конституції Бельгії гарантує нейтральну освіту. Нейтральність має на увазі, зокрема, повагу філософських, ідеологічних і релігійних поглядів батьків і учнів. У муніципальних, державних і спеціальних школах Бельгії кожному учню пропонується вибрати один з курсів: католицизм, протестантизм, іслам або іудаїзм. Дітям з атеїстичних родин приходиться відвідувати спеціальні уроки моралі. Серед бельгійських спецшкіл чільне місце займають конфесійно-орієнтовані навчальні заклади: мусульманська школа «Аль-Газали» у Брюсселі, іудейські (Гент, Брюгге) і православні (Брюссель) школи. Програма школи «Аль-Газали» окрім базового компонента, містить у собі викладання основ ісламу й арабської мови. На початку 90-х років навколо існування цих шкіл у країні проходили серйозні дискусії. Деякі фахівці в області освіти побоювалися, що навчання в таких конфесійно-орієнтованих школах буде сприяти маргиналізації етнічних громад, їхньому відчуженню від бельгійського суспільства. Однак минулі десятиліття дали підстави припустити, що ці страхи виявилися даремними.
Релігійне виховання є основним предметом і в програмах системи державної освіти Арабської Республіки Єгипет, а законодавство Ірландії передбачає державну допомогу школам що знаходяться під керівництвом різних релігійних напрямків. В Іспанії релігійним організаціям, з якими державою укладена угода про співробітництво, гарантується надання можливості проводити релігійну освіту в державних і приватних школах при наявності відповідного бажання з боку учнів і їхніх батьків.
Фактично порушується принцип відділення церкви від держави у США, оскільки у конституціях Пенсільванії, Джорджії, Коннектикуту і Массачусетса спеціально обмовляються привілеї релігії і підтримки з боку штатів, зокрема, в області релігійної освіти [див. 7, 8].
Таким чином, виходячи зі сказаного вище, ми бачимо, що досвід демократичних держав свідчить про те, що право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн, не суперечить загальній світській освіті в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід'ємним правом учнів на доступ до інформації і, причому право на навчання релігії саме в рамках свого віросповідання. Керуючись Загальною декларацією прав людини (ст. 18, 26) і інших міжнародних декларацій і конвенцій, що встановлюють право людини вільно сповідати свою релігію і переконання, одержувати і давати освіту своїм дітям у відповідності зі своїми традиціями в дусі поваги чужих традицій введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти.
Звичайно, ніхто не має права примушувати до релігійної освіти. Кожний має право зробити вибір на користь релігійної освіти своєї дитини або відмовитися від такої освіти. З іншого боку держава не може і не вправі відмовити значній частині населення нашої країни в релігійній освіті. Відмовлення одним громадянам у релігійній освіті на підставі небажання інших громадян порушує права перших. Якщо, наприклад, хтось не бажає одержувати вищу освіту, то це – його особиста справа і його особистий вибір, але з цього зовсім не випливає, що через його точку зору і його вибір необхідно скасувати вище освіту взагалі. Демократія саме в тому і полягає, щоб влада враховувала потреби і запити населення. Якщо релігійна освіта, у цілому, не суперечить міжнародним правовим документам і сформованій закордонній практиці, є відповідне бажання батьків учнів конкретної освітньої установи, то введення релігійної освіти цілком виправдано, доцільно і законно. За умови, звичайно, повної добровільності вибору, можливості відмовитися від такої освіти для тих, хто рахує це для себе можливим і необхідним.
Отже, спираючись на процес гармонізації відносин між державою і церквою, в тому числі у сфері духовної освіти, Україна потребує більш досконалого механізму вирішення введення релігієзнвчого компоненту до шкільної освіти. Важливим є навчання релігії на науковій основі, оскільки знання релігії сприяє підвищенню освіченості людини й більш глибокому осягненню національної культури.
У даний час є доречною дискусія про концепцію інтеграції релігійної і світської шкіл, про систему підготовки майбутніх викладачів релігії. Тому давно назріла потреба заснування теологічних факультетів принаймні у провідних класичних університетах України.
Ще одна проблема, яка потребує вивчення — запровадження у вищій школі спеціальних «церковних» дисциплін. Причому не релігієзнавства, так як воно викладається в українських вузах тепер, а саме теології, історії церкви, церковного співу тощо. Без цих спеціальних знань не можливі серйозні студії в галузі історії, культури, мистецтвознавства, філософії [7, с. 3].
Всі ці конкретні кроки сприяють подальшому вдосконаленню державно-церковних відносини, служать нормальному розвиткові релігійного середовища, утвердженню в суспільстві миру, злагоди й порозуміння та духовному розвиткові особистості й суспільства загалом.
Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про величезну користь: зростає духовно-моральне і патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку. На нашу думку, на пришвидшення процесу оптимальної взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, у світських навчальних закладах потрібно:
• у вузах, що займаються професійною підготовкою вчителів, відкрити відділення релігійної педагогіки;
• розробити та запровадити у середній і вищій школі програми релігійного навчання, побудованих на принципах релігійної толеранції та принципах необов’язковості;
• об'єднати та координувати зусилля педагогів, богословів і релігієзнавців в галузі методичної і дослідницької роботи, що стосується релігійної освіти;
• сприяти підвищенню кваліфікації вчителів, які займаються релігійним вихованням у школі шляхом організації семінарів, лекцій, видання методичних посібників;
• організувати широке обговорення й обмін професійним досвідом у галузі релігійної освіти з вітчизняними і закордонними колегами через мережу інтернет і шляхом робочих зустрічей;
• провести державне ліцензування всіх освітніх установ, створених релігійними організаціями;
• вивчити можливість створення в системі національної освіти дошкільних і загальноосвітніх закладів за релігійною ознакою (подібно до існуючих в Україні освітніх закладів етнічних меншин) та відкриття релігійними організаціями вузів, які б мали право готувати спеціалістів різноманітних напрямків і спеціальностей.
Джерела та література:
1. Бабій М. Інкорпорація релігійного компонента в систему державної освіти України: стан, проблеми // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 12 (40). – С. 49-53.
2. Булига І. Проблеми викладання навчальної дисципліни „Християнська етика” в загальноосвітніх школах // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2003. – С. 106-108.
3. Виговський Л. Просвітницько-освітня функція релігії (на прикладі Подільського регіону) // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник. Хмельницький: ХІРУП, 2003.– С. 80-83.
4. Виступ Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко на зборах Світового конгресу українців у Львові // http://www.unian.net/ukr/news/news-332078.html
5. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Статті, доповіді, виступи. – Острог, 1998. – 444 с.
6. Воробьев В. прот. Мы должны использовать лучший опыт других стран и конфесий // Журнал Московской Патриархии. – № 6, 2009. – С. 83-86.
7. Друзенко А. Релігійна освіта в Німеччині та в Україні // Зарубіжна література. – 2001. – Січень. – С. 3.
8. Єленський В. Релігійне навчання і виховання в законодавствах та освітніх системах західноєвропейських країн // Людина і світ. – 2001. – Грудень. – С. 32-36.
9. Закович М. Про духовність і освіту // Людина і світ. – 2001. – Вересень. – С. 42-44.
10. Илларион (Алфеев) иеромонах. Доклад на консультации православных богословских школ в Белграде 16-24 августа 1997 г. // Вестник РХД. — № 177. — І-ІІ., 7
11. Кальниш Ю. Духовні школи в Україні: загальний огляд // Людина і світ. – 2001. – Квітень. – С. 32-37.
12. Конституція України від 28 червня 1996 р. Станом на 1 січня 2006 р.: Офіційне вид-ня. – К., 2006. – 124 с.
13. Концепція богословської освіти в Україні // Львівська богословська академія. — Львів: Свічадо, 1998.
14. Крижановский Р. Духовно-светское образование // Бизнес-информ. — 1998. - № 10. – С. З.
15. Лагодич М. Дошкільне християнське виховання: перспективи розвитку в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 240-241. – Філософія. – Чернівці: Рута, 2005. – С.141-144.
16. Лагодич М. Проблеми викладання християнської етики в загальноосвітніх закладах // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2003. Вип.. 163-164. Філософія. – С. 75-79.
17. Лагодич М. Релігійна освіта в Україні: сучасний стан та її перспективи // Труди Київської Духовної Академії. Богословсько-історичний щорічник Київської Духовної Академії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К., 2005. – № 2 (2). – С. 265-269.
18. Любащенко В. Феномен українського лютеранства // Людина і світ. — 2001. - № 7. – С. 35
19. Мигаленюк В. Релігійна освіта на Буковині // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник. Хмельницький: ХІРУП, 2003. – С. 97-98.
20. Петренко І. З історії церковнопарафіяльної школи при сапсонівській церків на Полтавщині // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2003. –С. 441-446.
21. Реформа богословської освіти // http://www.kda.org.ua/novini/nove/reforma-bogoslovskoyi-osvti.html
22. Рощина Л. Становлення і розвиток вищої богословської освіти УАПЦ (на матеріалах Колегії Патріарха Мстислава) // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2003. – С. 477-481.
23. Статистичні дані про релігійні організації в Україні // http://www.risu.org.ua/ukr/resourses/statistics/
24. Строгая Л.В. Православная школа сегодня. – Владимир, 1996.
25. Суспільне буття релігії та церкви // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 12 (40). – С. 2-8.
26. Тут діти не ті ... // Слово Христове. Всенародна християнська газета. – Чернівці, 21.05.2003. – № 5 (26).
27. http://www.cerkva.info/2007/09/01/KPBA.html


Создан 27 мар 2010



 
bogoslov.cv.ua cerkva.te.ua Парафія св. пророка Іллі cerkva.if.ua

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: