Рада у справах РПЦ: історико-правовий аналіз.

Рада у справах РПЦ: історико-правовий аналіз.



© свящ. Миколай Лагодич,
кандидат богословських наук,
викладач-методист Богословського відділення
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

Рада у справах РПЦ: історико-правовий аналіз.

© Лагодич М., свящ. Рада у справах РПЦ: історико-правовий аналіз // Богословський вісник: збірник наукових праць. – Випуск № 3. – Чернівці: ЧНУ, 2010. – С. 24-40

Надзвичайні зміни у положенні Православної Церкви в СРСР були покликані до життя в 1943 р. після вересневої зустрічі в Кремлі трьох ієрархів РПЦ з керівництвом держави. На думку Д. Поспєловського: “На цій зустрічі був заключений свого роду усний конкордат між патріархією та Й. Сталіним, згідно якого останній обіцяв схильну політику і невтручання у внутрішньо-літургічне життя Церкви, а церковне керівництво брало на себе підтримку радянської зовнішньої політики. Функції квазі-міністра закордонних справ були покладені на митрополита Николая /Ярушевича/, котрий на цей час згідно положення та традиції правої руки патріарха займав Крутицьку кафедру.
У другій половині 1943 р. в зв’язку з зміною Й. Сталіним курсу радянської політики щодо Церкви він задумує створити посередницький орган між урядом та РПЦ. На вищезгаданій вересневій зустрічі було офіційно повідомлено про цей намір присутніх там ієрархів Церкви. За задумом створювана інстанція не наділялася виконавчими повноваженнями – все вирішував уряд. Важливість цієї ділянки роботи для радянського керівництва доводить уже той факт, що створювана інстанція мала безпосередньо підпорядковуватись уряду СРСР. На цій же зустрічі, представляючи митрополитам кандидатуру на голову Ради у справах РПЦ (далі РСРПЦ) – Г. Карпова*. Й. Сталін зауважив, що РСРПЦ – це не нова оберпрокуратура, а лише орган зв’язку між Церквою та державою. Саме посередницькі функції між Радою Народних Комісарів і Церквою закладалися в основу її діяльності.
Спробу окреслити коло обов’язків РСРПЦ було зроблено уже 14 вересня 1943 р. у Постанові РНК СРСР про організацію Ради у справах Руської православної церкви, а уже 7 жовтня 1943 р. Й. Сталін підписав Постанову № 1095 “Про затвердження положення про Раду у справах Руської православної церкви при Раднаркомі СРСР”. В цих документах були чітко виділені посередницькі обов’язки Ради, куди входили: попередній розгляд питань, які ставляться Патріархом і вимагають рішення уряду СРСР; розробка проектів законодавчих актів і постанов, що торкаються діяльності РПЦ, а також інструкцій та інших вказівок, щодо їх застосування і винесення на розгляд РНК СРСР; нагляд за правильним та своєчасним втіленням у життя по всій території СРСР законів і постанов радянського уряду, що стосуються РПЦ; подання до Раднаркому висновків з питань життєдіяльності Руської православної церкви; своєчасне інформування уряду СРСР про стан Православної Церкви, її становище та діяльність на місцях.
До обов’язків Ради також входило право загального обліку церков і складання статистичних звітів за даними, котрі подавалася обласними уповноваженими. Важливість новоствореної структури для радянського уряду доводить уже той факт, що всі центральні установи та відомства СРСР мусили попередньо узгоджувати з Радою всі свої заходи, що так чи інакше торкалися інтересів РПЦ [22, с. 58–59]. Рада отримала також право вимагати від центральних та місцевих органів влади надання необхідних відомостей та матеріалів, а також утворення комісій для розробки окремих питань, пов’язаних з діяльністю РПЦ. Рада у справах РПЦ отримала право на утворення розгалуженого апарату уповноважених, що мали діяти при Раднаркомах союзних і автономних республік, обл(край)виконкомах, котрі мали бути організовані згідно Постанови РНК СРСР № 1392 від 18 грудня 1943 р. Про штати і посадові ставки працівників апарату уповноважених Ради при Раднаркомах союзних і автономних республік, краєвих і обласних виконкомах [22, с. 54].
Згідно цієї Постанови апарат уповноваженого по УРСР складався з чотирьох осіб: уповноваженого, заступника уповноваженого, секретаря та діловода. Першим уповноваженим РСРПЦ при РНК СРСР по Українській РСР був призначений П. Ходченко.
У додатку до вищезгаданої Постанови вказувалось, що для кожної області встановлюється штат із уповноваженого Ради при облвиконкомі Рад депутатів трудящих і секретаря-друкарки. Уповноважені при облвиконкомах призначались у різний час у міру налагодження діяльності владних місцевих структур. Поява нової номенклатурної одиниці в апараті облвиконкомів викликала чимало запитань та непорозумінь. Більшість відповідних працівників обласного рангу не сприймали серйозно нової посади уповноважених Рад. Цьому сприяло і те, що документ, який остаточно регламентував би всі сторони діяльності уповноважених, знаходився на стадії розробки. Щоб хоч якимсь чином надолужити значні недоліки у радянському законодавстві, котрі гальмували роботу апарату уповноважених Г.Карпов надіслав до РНК союзних і автономних республік виконавчих комітетів краєвих і обласних Рад депутатів трудящих лист № 121/31, датований 28 грудня 1943 р. [11, арк. 1], де окреслив коло прав і обов’язків уповноважених Рад.
Згідно цього документу уповноважені РСРПЦ мають займатись виключно справами, що стосуються Руської Православної Церкви. У практичній роботі уповноважені повинні були керуватись, згідно цього листа, існуючими законами та постановами уряду, що торкались релігії та Церкви. Уповноважені були зобов’язані відновити та вести облік церков і вчасно подавати до Ради відомості, що вимагались. У відповідності до Постанови РНК СРСР від 28 листопада 1943 р. № 1325 уповноважені були зобов’язані розглянути всі подані релігійними громадами заяви, в яких ставилось питання про відкриття храму. В питаннях, які вимагали термінового рішення, уповноважені, користуючись послугами телефону чи телеграфу, у крайньому випадку через листування мали отримати рекомендації від РСРПЦ.
Оскільки більшість відповідних працівників обласного рангу серйозно не сприймали введення в штат облвиконкомів уповноважених Рад, тому Г. Карпов у цьому ж листі від імені Ради просить прискорити процес призначення уповноважених у тих регіонах, де їх не було, а також не відправляти уже призначених у штат відповідних облвиконкомів уповноважених у відрядження без попереднього узгодження з РСРПЦ. Діяльність уповноважених регламентувалась інструкціями, циркулярними листами та іншими нормативними актами, котрі видавалися урядом чи РСРПЦ.
Так, на засіданні Ради 6 лютого 1944 р. була прийнята детальна інструкція, в котрій визначалися обов’язки уповноважених РСРПЦ при РНК союзних і автономних республік та при обл(край)виконкомах. Вона складалася з семи розділів, додатків і приміток. В ній пояснювались питання стосовно відкриття, реєстрації, обліку та зачинення храмів і молитовних будинків. Розділ ІІІ регламентував дії уповноважених стосовно втілення у життя законів та постанов уряду СРСР, що стосувалися Руської Православної Церкви. Подальші розділи містили рекомендації щодо прийому відвідувачів та виїзду на місця. У процесі виконання своїх функцій уповноважені повинні були дотримуватись вказівок, які містилися у розділі VІІ, а саме: всі принципові заходи і питання своєї роботи узгоджувати з керівними партійними та радянськими органами; всі документи принципового характеру, адресовані до міських і районних виконкомів та до РСРПЦ, попередньо подавати на підпис голові РНК республіки чи облвиконкому, або їх заступникам; в необхідних випадках утворювати спеціальні технічні комісії з залученням для роботи в них відповідних спеціалістів за узгодженням РНК республіки чи облвиконкомом; ввести у себе загальне і таємне діловодство за номенклатурою: справа керівних документів (закони і постанови уряду, інструкції та вказівки РСРПЦ), справа таємного листування, справа звітів (доповіді, статистичні таблиці), справа церков і молитовних будинків (реєстраційні справи на діючі культові споруди та списки недіючих храмів), справа розгляду заяв та рішення по них (всі заяви, крім тих, по яких прийнято рішення про відкриття та реєстрацію храму чи молитовного будинку).
Роботу уповноваженого при облвиконкомах безпосередньо контролював уповноважений РСРПЦ при уряді республіки, перед яким вони періодично звітували. Усі відомства республіки, обласні органи влади повинні були і надалі попередньо узгоджувати з Радою всі заходи, що торкалися РПЦ [22, с. 163-164]. Хоча усі державні постанови, що стосуються РПЦ згідно листа Г. Карпова від 29 березня 1945 р. за № 964 урядові відомства мали отримувати лише у РНК, але ніяк не в регіонального уповноваженого [5, арк. 14].
17 квітня 1945 р. у зв’язку з діяльністю правової групи РНК УРСР по уточненню найменувань установ, що знаходились при уряді республіки, було уточнено редакційні назви посад уповноважених Ради, котрі стали офіційно іменуватись: “уповноваженими Ради в справах Руської православної церкви при Раді Народних Комісарів СРСР по (назва області)” [22, с. 60]. У зв’язку з реорганізацією у 1946 р. Ради Народних Комісарів СРСР у Раду Міністрів СРСР відповідно зміна відбулась і у назві представників Ради на місцях.
У роки Другої світової війни відбувся помітний сплеск релігійних почуттів в не православних народів, що жили на території СРСР, це змусило керівництво країни шукати нові форми контролю за представниками всіх віросповідань, що існували у Радянському Союзі. Уряд пішов апробованим шляхом і за аналогією Ради у справах Руської Православної Церкви створив при Раді Народних Комісарів Раду у справах релігійних культів (далі РСРК). У Постанові уряду № 572 від 19 травня 1944 р. зазначалося, що цей орган створений з метою здійснення зв’язку між урядом СРСР та керівництвом релігійних об’єднань: вірмено-григоріанської, старообрядської, католицької, греко-католицької та лютеранської церков і мусульманського, юдейського, буддистського та протестантських віросповідань з питань, що вимагають вирішення уряду СРСР. Постановою РНК СРСР № 626 від 29 травня 1944 р. було затверджено Положення про РСРК, згідно якого цій Раді надавались функції, відповідні до тих, що їх виконувала РСРПЦ, був створений і відповідний апарат уповноважених [22, с. 61–62].
25 березня 1945 р. голова РНК СРСР В. Молотов видав директивне розпорядження № 383 (ІІІ) 6503 [9, арк. 15–16], в котрому виклав систему заходів, що мали забезпечити створення належних умов для діяльності уповноважених на місцях. Згідно цієї директиви роботою уповноваженого повинен був керувати на місці лише голова облвиконкому, чи його перший заступник; за зарплатою та постачанням уповноважені повинні були бути прирівняні до завідуючих відділом облвиконкому, причому апарат обласного уповноваженого повинен був утримуватись за рахунок місцевого бюджету; уповноважені не могли бути звільнені, або переведені на іншу роботу без згоди Ради; вони не підлягали мобілізації на будь-які роботи, що не пов’язані з їх основною діяльністю, окрім цього апарат уповноваженого мав бути розташований в окремому та зручному для прийму відвідувачів місці [9, арк. 16].
Однак на місцевому рівні ця директива виконувалась не своєчасно, або не в повному обсязі. Щоб прискорити процес формування апаратів уповноважених при облвиконкомах, заст. голови РСРПЦ Г. Бєлишев листом № 131/с від 16 травня 1945 р. повідомляє відповідних уповноважених про прийняту урядом систему заходів щодо створення належних умов для їх роботи при облвиконкомах. У своєму листі він детально передає зміст директиви В. Молотова № 383 (ІІІ) 6503, крім того заступник голови ще раз нагадав місцевим уповноваженим заборону РНК, котра торкається відправлення у довгочасне відрядження у справах, що не пов’язані з основним родом занять [2, арк. 2].
У свою чергу український уряд узяв під контроль справу забезпечення умов роботи уповноважених. 19 квітня 1945 р. голова РНК УРСР Л. Корнієць видав розпорядження за № 1273 про організацію умов діяльності уповноважених, яким передбачалося належний рівень прийому відвідувачів, забезпечення робітників одягом та харчуванням [22, с. 66].
Але, незважаючи на вищезгадані урядові розпорядження, права обласних уповноважених на місцях дуже обмежувались. Місцеві урядовці й надалі не сприймали серйозно утворені апарати уповноважених, тому й залучали уповноважених для виконання своїх доручень. Минув рік, але значних мір з боку органів місцевої влади у справі формування апаратів обласних уповноважених не помічалось. Зважаючи на такий незадовільний стан у роботі органів місцевої влади, уряд УРСР доручив республіканським уповноваженим РСРПЦ та РСРК обстежити умови роботи уповноважених при облвиконкомах, про що заступником уповноваженого РСРПЦ по УРСР – Г. Катуніним була підготовлена довідка, датована 21 січня 1946 р., в котрій були висвітлені наслідки перевірки.
Виявилося, що майже в усіх областях уповноважені часто відволікаються від своїх обов’язків, очевидно така номенклатурна одиниця, як уповноважений, і надалі сприймалась деякими обласними функціонерами в універсальному розумінні, і вони посилали уповноважених на всі гарячі ділянки роботи. Яскравим прикладом такого ставлення на Галичині був уповноважений по Дрогобицькій обл., котрий у 1945 р. два місяці провів на лісозаготовці, ще два – на боротьбі з бандерівцями, крім того іще на два тижні був відісланий на хлібозаготівлю, виконуючи при тому обов’язки представника облвиконкому [14, арк. 37].
Не кращий стан справ був виявлений у сусідній Львівській обл., де уповноваженого РСРПЦ систематично залучав до своєї роботи Львівський ОК КП(б)У [4, арк. 27]. Такі випадки дезорганізовували роботу обласних апаратів уповноважених, зривали заплановані зустрічі та підготовку звітів. На підставі запропонованих матеріалів перевірки заступник голови РНК УРСР у березні 1946 р. вдруге письмово звертається до керівництва облвиконкомів, констатуючи той факт, що у Рівненській, Житомирській, Дрогобицькій, Херсонській, Ізмаїльській, Ворошиловградській та Львівській областях не створені належні умови уповноваженим обох Рад. Раднарком пропонував негайно усунути вказані недоліки і надалі суворо дотримуватись директиви від 25 березня 1945 р. за підписом В. Молотова [9, арк. 15–16]. Лише наприкінці 1946 р. уповноваженим на Галичині були створені відповідні умови, про що інспектор Ради В. Петруніс, перебуваючи у Львові, повідомляє Г. Карпова у листі від 30 жовтня 1946 р. [3, арк. 47].
Лише як наслідок копіткої роботи протягом 1943–46 рр. у Галицьких областях було сформовано апарат уповноваженого Ради в справах РПЦ та Ради у справах релігійних культів, вироблено основні принципи їх діяльності, визначено межі компетенції.
Зважаючи на те, що основна кількість населення Галичини на цей час юридично належала до УГКЦ й виконуючи Постанову РНК СРСР від 18 грудня 1943 р. № 1392 та вказівки-листа РСРПЦ від 30 листопада 1944 р. за № 3051, в штат Львівського облвиконкому на 1945 р. був включений апарат уповноваженого РСРК.
У листі № 454 від 7 грудня 1944 р., що був надісланий голові Станіславського облвиконкому М. Козенку, була висловлена думка голови РСРПЦ Г. Карпова та голови РСРК І. Полянського про те, що для Станіславської Львівської та Дрогобицької областей, на території котрих в цей час діяла незначна кількість парафій РПЦ, варто призначити міжобласного уповноваженого Ради у справах РПЦ з місцеперебуванням у м. Львові. Копії цього листа були також надіслані відповідно головам Львівського та Дрогобицького облвиконкомів та заступнику голови РНК УРСР – Л. Корнійцю [7, арк. 14]. Наприкінці 1944 р. і на початку 1945 р. обидві посади були вакантні і обіймались секретарем облвиконкому. Лише з 13 лютого 1945 р. згідно наказу № 10 по Львівському облвиконкому міжобласним уповноваженим РСРПЦ при цьому облвиконкомі був призначений А. Вишневський [ці дані взяті з передмови до опису № 1 фонду р-1332 Державного Архіву Львівської області (далі ДАЛО), оскільки у фондах архіву Львівського облвиконкому відповідну Постанову віднайти не вдалось]. Нове призначення А. Вишневського не сприйняли серйозно у Львівському ОК КП(б)У і тому іще довгий час залучали його до роботи в ОК [12, арк. 41].
З початком возз’єднавчого процесу УГКЦ із РПЦ при Дрогобицькому та Станіславському облвиконкомах були створені окремі апарати уповноважених [15, арк. 41], котрі відповідно очолили А. Шерстюк та Бєльков. У цей же час уповноваженим РСРПЦ по Тернопільській обл. було призначено Т. Куліченко. Незважаючи на попередження (вищезгаданий лист Г. Карпова № 121/31 від 28 грудня 1943 р. [11, арк. 1]) уповноважені обласного рівня дуже часто залучалися місцевими органами влади, а також ОК КП(б)У, тим самим відривались від основної роботи, котру їм доручив уряд. Зважаючи на таке відношення до уповноважених, РНК СРСР вжила рішучих заходів, які мали підняти значення апарату уповноважених при облвиконкомах.
З цього часу уряд уже мав можливість здійснювати всеосяжний контроль за життям Церкви. Не зважаючи на складні умови, в яких працювали уповноважені, керівництво постійно контролювало їх діяльність, допомагало зорієнтуватись у складних ситуаціях, критикувало неправильні дії [3, арк. 41–42; 2, арк. 17]. Особливу складність для уповноважених, які не мали спеціальної підготовки, складало спілкування з представниками релігійних громад, кліром та ієрархами.
Зважаючи на особливий характер роботи єпископату та духовенства у західних областях УРСР, що було пов’язане з розпочатим возз’єднавчим процесом уніатів із РПЦ, заступник голови Ради у справах РПЦ Г. Бєлишев листом № 154/с від 13 березня 1947 р. дозволяє обласним уповноваженим вирішувати на місцях всі необхідні міроприємства, спрямовані для скорішої ліквідації УГКЦ та закріплення возз’єднання [4, арк. 9].
В роботі навмисно так детально було передано зміст урядових документів, що регулювали діяльність роботи уповноважених, оскільки пізніше компетенції РСРПЦ буде непомітно розширено за рахунок чисто церковних питань, інакше в тоталітарному суспільстві не могло і бути. Держава лише декларувала невтручання у релігійне життя, натомість контролювала всі його прояви.
Керівники різних рангів і перш за все, республіканські уповноважені РСРПЦ та РСРК, часто конкретизували обов’язки обласних уповноважених. Як приклад можна навести лист ПХодченка до уповноваженого по Тернопільській обл. Т. Куличенка від 19 лютого 1946 р., в де зазначалося: “З питань внутріцерковного життя віруючих і духовенства, їх діяльності нас особливо цікавлять такі сторони як: внутрішня дисципліна, взаємовідносини віруючих та духовенства між собою; ставлення віруючих до матеріальних потреб Церкви взагалі і до свого духовенства зокрема; найбільш характерні методи, що застосовуються духовенством на маси; ставлення віруючих та духовенства до заходів радянської влади; загальні відомості про те, як пройшли релігійні свята, такі, як Покрова, Різдво Христове, Великдень та інші і, нарешті, загальні дані, що характеризують діяльність релігійних громад і духовенства в осінньо-зимовий період”. Згідно з цим листом відтепер до обов’язків обласного уповноваженого входило подання порівняльних цифрових даних хоча б по кількості релігійних громад та здійсненням віруючими церковних обрядів [13, арк. 81].
Із вищенаведеного листа видно, що жоден з аспектів релігійного життя не залишався поза увагою державних органів влади, що не лише дозволяло контролювати ситуацію, але й оперативно впливати на неї. Така плідна праця, яку поклали на місцевих уповноважених, покликала до життя і нововведення, що торкалися діловодства апарату уповноважених та його співпраці з іншими підрозділами радянської влади. Починаючи з 1947 р., в архівах апарату уповноважених РСРПЦ починають з’являтись справи на правлячих архиєреїв, котрі заводились у трьох екземплярах [4, арк. 63], відповідно до трьох владних рівнів: союзного, республіканського та обласного. У випадку переводу архиєрея з кафедри на кафедру відповідні обласні уповноважені, за вказівкою РСРПЦ, мали також обмінюватись наявними у них справами на відповідних архиєреїв [1, арк. 29].
Але у вищезгаданій інструкції РСРПЦ від 6 лютого1944 р. [22, с. 63–64] згідно розділу ІІІ, п. 2, де мова йде про діловодство апарату обласних уповноважених, уповноважені на місцях зобов’язані були завести лише реєстраційні справи на діючі культові споруди. З часом такі неофіційні нововведення настільки сильно прижились в апаратах уповноважених, що останні почали забувати обов’язки, які на них поклав уряд, і тому займались офіційно не регламентованою їм діяльністю. Як приклад можна взяти лист голови РСРПЦ В. Куроєдова від 4 березня 1963 р. за № 665, адресований заступнику уповноваженого по УРСР М. Гладарєвському [10, арк. 5]. Голова Ради піддає різкій критиці статтю, що пропоновулася до друку в Українській радянській енциклопедії [10, арк. 1], оскільки вона вміщувала серйозні помилки. В. Куроєдов вказує у своєму листі: “Деякі її положення протирічать законодавству про культи. В статті говориться, що уповноважений у справах РПЦ і Рада регулюють положення різних релігійних організацій, хоча таких функцій Положення про Раду не розглядає. У статті помилково стверджується: “що Рада ставить питання про зняття з регістрації духовенство чи релігійні громади”. Окрім того, голова Ради зазначає, що помилково було проголошувати такі функції уповноваженого, як своєчасна інформація уряду та Ради про всі випадки порушення законодавства про культи релігійними організаціями і служителями культу [10, арк. 5].
Великих змін у своїй роботі РСРПЦ зазнала після смерті Й. Сталіна, коли було надано великої і невідкладної роботи, направленої на зміщення і розкриття діяльності Берії, його спільників, розробку мір по підйому сільського господарства. В числі перших постанов ЦК Партії під керівництвом М. Хрущова в ідеологічних питаннях стали у 1954 році два дуже відомих рішення з проблем і завдань атеїстичної роботи: Постанова ЦК КПСС від 7 липня 1954 р. “Про значні недостатки атеїстичної пропаганди і мірах по її покращенню” [19, с. 102–107] та Постанови від 10 листопада 1954 р. “Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення” [21]. Згідно з листа республіканських уповноважених РСРПЦ та РСРК за № 29 від 17 січня 1965 р. до Заступника Голови Ради Міністрів П. Тронько до обов'язків уповноважених тепер з-поміж інших входило послідовне впровадження лінії Партії та радянської держави по відношенню до релігії [8, арк. 10].
На цей же час в КПРС уже була вироблена особлива позиція щодо релігії і Церкви, яка базувалася на працях класиків марксизму-ленінізму, рішеннях партійних з'їздів, конференцій і пленумів Центрального Комітету КПРС: “Релігія є одним із видів духовного поневолення трудящих, опіум для народу” [17, с. 10]. Партія завжди розглядала релігію, як гальмо прогресу суспільства, як перешкоду по боротьбі за “краще майбутнє”, за рух вперед.
Говорячи про політику в релігійному питанні слід мати на увазі, що ставлення до релігії з боку партії та держави не можна ототожнювати. Певний період між ними існувала деяка відмінність. Питання про ставлення партії до релігії неодноразово розглядалось на партійних з’їздах. Важливим місцем мали вказівки про те, що в антирелігійних диспутах і в пресі слід всіляко уникати вузької агітації, спрямованої іноді проти представників одного якогось культу.
Починаючи з 1950 року зі сторони ЦК КПРС з'являються натяки про те, що релігія не відімре сама по собі у соціалістичному суспільстві, тому було вирішено посилити атеїстичну пропаганду. Скоро стало зрозуміло, що однієї пропаганди мало.
7 липня 1954 року ЦК КПРС видає Постанову “Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди і міри її покращення” [19, с. 502–507]. Постановою залучалися до антирелігійної пропаганди Міністерство Освіти, Профспілки та ВЛКСМ, котрі мали також проводити науково-освітню пропаганду матеріалістичного світогляду, спрямованого на підвищення свідомості трудящих мас і поступове звільнення їх від релігійних забубонів. А у прийнятій ХХІІ з'їздом Програмі КПСС [18, с. 306–325] було поставлено завдання повністю звільнити свідомість радянських людей від “старих пережитків”, але знову підкреслювалось, що для цього слід використовувати лише засоби ідейного впливу, терпляче роз'яснюючи неспроможність релігійних вірувань, спираючись на дослідження тогочасної науки.
У 1960 році не без участі ЦК КПРС два творці післявоєнної політики держави до Церкви Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов та митрополит Николай /Ярушевич/ були звільнені зі своїх посад [23, с. 282].
Певні поступки з боку РСРПЦ та Руської Православної Церкви, ЦК КПРС використало для того, щоб впливати на роботу Ради, через котру він міг контролювати життя та діяльність Православної Церкви в СРСР. З кінця 50-х років уповноважені Ради починають надсилати свої звіти ще до партійних органів. Керівництво Партії перебрало на себе значну частину впливу на роботу Ради, тепер за вказівкою ЦК чи ОК звільняли і призначали місцевих уповноважених. Згідно вимог, котрі партійне керівництво ставило перед уповноваженими, останні домагались у ієрархів РПЦ заміни духовенства, котре не задовольняло КПРС, на більш лояльне [16, арк. 291–292]. Через свою агентуру збирають компроментуючі матеріали на православних архиєреїв Церкви [16, арк. 340–341].
Згідно вказівки РСРПЦ обласні уповноважені передали до секретних частин облвиконкомів справи з вилученими інструктивними листами Ради [6, арк. 42, 43].
З початку 60-х років Рада, знаходячись під сильним впливом КПРС, переходить у наступ на Церкву, виходячи з завдань, котрі ставила перед нею Партія. Уповноважені на місцях мали намагатись скоротити загальну кількість діючих храмів, а також добитися ліквідації монастирів. Починаючи з 1959 року РСРПЦ вимагає у вищих ієрархів Церкви злиття єпархій [16, арк. 340–341], що привело б до зменшення єпископату.
Не стало виключенням у цій антирелігійній діяльності ЦК і найбільш релігійний галицький регіон. Зважаючи на те, щодо середини 50-х років діяльність уповноважених на цих територіях зводилась в основному до активізації возз’єднавчого процесу і активної антирелігійної пропаганди тут не було, тому ЦК мало намір докорінно змінити на цих теренах роботу уповноважених РСРПЦ, для цього Г. Пінчук у листі в ЦК за № 1 від 2 січня 1961 року запропонував провести 26–27 січня 1961 року спільну нараду уповноважених по західних областях із секретарями відповідних ОК КПУ та заступниками голів цих же облвиконкомів. Щоб вчасно виконувати поставлені Партією плани по антирелігійній пропаганді Рада змушена прибігати до тісної і активної співпраці з органами КДБ та Прокуратурою [8, арк. 22–32], тому станом на 1965 рік в канцелярії уповноваженого РСРПЦ по УРСР до 70 % кореспонценції відносились до підрозділу таємного діловодства [8, арк. 10].
Виконуючи Постанову ЦК КПУ від 16 березня та РМ УРСР від 29 квітня 1961 року “Про посиленням контролю за виконанням законодавства про культи” місцеві органи влади у відповідності з Указом від 15 грудня 1961 року “Про адміністративні комісії при ВК районних, міських радах депутатів трудящих і про порядок роботи у справах про адміністративні порушення” [20], зробили спробу перебудувати свою роботу.
Поряд з апаратом уповноваженого Ради у справах РПЦ при виконкомах створювались Комісії сприяння контролю за дотриманням законодавства про культи, котрі проіснували недовго і вже в 1965 році припинили своє існування на місцях.
Роботу цих Комісій регламентував “Циркуляр Ради у справах Руської православної церкви, головам виконкомів, про контроль за виконанням законодавства про культи”. Згідно цього документу до Комісій мали вибиратись особи політично підготовлені, котрі могли б з розумінням справи контролювати за дотриманням релігійними громадами радянського законодавства про культи. Одним з основних завдань Комісії було вишукання засобів і внесення конкретних пропозицій скерованих на обмеження та послаблення діяльності релігійних громад і служителів культу, але не виходячи за межі закону.
Але основним недоліком у роботі багатьох комісій, як повідомляли у своїх “Інформаційних звітах” обласні уповноважені, було незнання їх членами своїх функцій та радянського законодавства про культи. Члени деяких комісій займалися відкритим адмініструванням по відношенню до духовенства та віруючих, практикували виклики їх на свої засідання, на котрих вимагали від останніх відповіді на запитання, котрі не входили до кола обов'язків цієї комісії [8, арк. 24, 195–196].
Бажаючи полегшити контроль за релігійною ситуацією, з грудня 1965 року Уряд припинив діяльність апарату уповноважених РСРПЦ, в зв'язку з об'єднанням Ради у справах РПЦ та Ради у справах релігійних культів і створенням при Раді Міністрів єдиної урядової установи, котра мала б надалі спостерігати за правильністю і своєчасністю впровадження у життя радянських партійних постанов, котрі торкались релігії, а також за їх дотриманням - Ради у справах релігії. Згідно Постанови ЦК КПУ та РМ УРСР від 25 січня 1966 року на території УРСР при Раді Міністрів УРСР і при облвиконкомах були створені відповідні апарати уповноважених Ради у справах релігії.
В середині ХХ ст. Православна Церква в СРСР зазнавала надзвичайних утисків, обмежень в правах, дискримінацію, а з часом і прямого переслідування. Прагнучи до ідеологічної уніфікації суспільства радянське керівництво вирішило перетворити Церкву в підконтрольну структуру, як одну із причин, яка заважала цьому. В середині ХХ ст. вже вкотре, за свою майже двотисячолітню історію, Церква змушена була поступатись власним суверенітетом, обмежити свою діяльність юридичними приписами, потерпати від втручання некомпетентних чиновників у церковні справи.
Антирелігійна політика радянського уряду в кінцевому рахунку нанесла сильного удару по самій державі, тому що не дивлячись на свій матеріальний земний характер, держава все таки слабший боговстановлений інститут у порівняні з Церквою, що була створена такою, що "ворота пекла не здолають її” (Мф. 16.18). Завдяки благодаті Святого Духа, у період радянських гонінь, коли заборонялось відкрито сповідувати Християнську віру, люди не маючи відповідної релігійної освіти, не відвідуючи храми та богослужіння зберегли у своїх душах віру в Бога. Про що явно свідчить активний сплеск релігійності у період горбачовської „перестройки”...
1. ДАЛО. Фонд р-1332 Архів уповноваженого РСРПЦ по Львівській області (далі Фонд р-1332) . Опис 1. Спр. 12. Сведения о православных церквях и молитвеных домах по Львовской области. — 100 арк.
2. ДАЛО. Фонд р-1332. Опис 2. Спр. 1. Руководящие указания уполномоченого по делам русской православной церкви при СНК УССР и переписка по их выполнению за 1945 г.— 35 арк.
3. ДАЛО. Фонд р-1332. Опис 2. Спр. 5. Переписка з уповноваженим Ради в справах РПЦ при РМ УРСР про релігійні свята і роботу з священиками уніатами і інше за 1946 р.— 55 арк.
4. ДАЛО. Фонд р-1332. Опис 2. Спр.7. Переписка уповноваженого Ради про представлення відчитів, відомостей протоколів засідань інші документи за 1947 р.— 67 арк.
5. ДАЛО. Фонд р-1332. Опис 2. Спр.17. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого в справах руської православної церкви за 1949 р.— 138 арк.
6. ДАЛО. Фонд р-1332. Опис 2. Спр. 20. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого Ради у справах Руської православної церкви за 1952 р.— 164 арк.
7. Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО). Фонд 4648 Архів уповноваженого по УРСР (далі – Ф. 4648). Опис 1. Спр. 11. Докладные записки Уполномоченого Совета по УССР, представленые в Совет Народных Комисаров УССР, о религиозной обстановке, о процесах и явлениях, происходящих в религиозных организациях за 1945 год. — 6 арк.
8. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 304. Заявления и жалобы верующих об открытии церквей и молитвеных домов и переписка по их рассмотрению с уполномоченым по Львов. обл. за 1961 год.—249 арк.
9. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 358. Специальные донесения уполномоченых Совета по областям Украинской ССР о религиозных праздниках и случаях религиозного суеверия. 1962 год.— 154 арк.
10. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 373. Переписка с Советом по делам русской православной церкви при Совете Министров СССР по вопросам относящимся к деятельности церкви за 1963 год.-13 арк.
11. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 1. Инструктивные письма и указания Совета по делам русской православной церкви при Совете Народных Комисаров СССР по вопросам деятельности религиозных объединений.— 12 арк.
12. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 8. Информации уполномоченого Совета о ходе подготовки и воссоединении униатской церкви с русской православной церковью в Западных областях Украины.— 166 арк.
13. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 13. Информации и отчеты Уполномоченых Совета по Сумской – Черниговской областям. Том 4 (последний).- 267 арк.
14. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 15. Информации, справки, статсведения поступающие от уполномоченых Совета по Полтавской–Черновицкой областям о религиозной обстановке, о процессах и явлениях происходящих религиозных организациях за 1945 г.— 140 арк.
15. Центральний державний архів громадських організацій України (далі –ЦДАГОУ). Фонд 1 ЦК Компартії України (Фонд 1). Опис 23. Спр. 1640. Информационные отчеты, справки о работе уполномоченых по делам религиозных культов при СНК СССР по Украинской ССР.— 207 арк.
16. ЦДАГОУ. Фонд 1. Опис 24. Спр. 5269. Копия письма в ЦК КПСС, справка отдела пропаганды и агитации ЦК КПУ, письма, информации обкомов КП Украины, Уполномоченного Совета по делам русской православной церкви при СМ СССР по УССР и другим организациям по вопросу науки, атеистической пропаганды, церкви, молитвенные дома и другим вопросам. – 407 арк.
17. Голодний М. Радянське законодавство про релігійні культи. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1968. – 111 с.
18. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК 1898-1971, изд. 8-е доп. и исп. – М.: Политиздат, 1972. - Т. 8 (1954-65). – 567 с.
19. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – М., 1971.-Т. 6. – 569 с.
20. Об административных комиссиях при ЦК районных, городских Советов депутатов трудящихся УССР о порядке производства по делам об административных нарушениях. 15 декабря 1961 // Ведомости. – 1961. - № 51. – С. 609.
21. Об ошибках в проведении научно-атеистической пропаганды среди населения. Постановление ЦК КПСС // Правда. – 11. ХI 1954. - № 315 (13248).
22. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні в 1943-1946 р. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 404 с.
23. Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. – М.: Республика, 1995. – 511 с.


Создан 27 мар 2010



 
bogoslov.cv.ua cerkva.te.ua Парафія св. пророка Іллі cerkva.if.ua

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: