Правове становище РПЦ в 1917–45 рр.




© священик Миколай Лагодич,
кандидат богословських наук,
викладач-методист Богословського відділення
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РПЦ В 1917–45 РР.

© Лагодич М. свящ. Правове становище РПЦ в 1917–45 рр. // Богословський вісник: збірник наукових праць. – Випуск № 2. – Чернівці: Рута, 2009. – С.39-48.

У радянській релігійній політиці цього періоду простежуються декілька фаз, котрі в дечому замінювали одна одну, але в загальному вони взаємно перепліталися. Політичні настрої у країні змінювались, але залишали поза собою вироблене в цей час радянське законодавство про культи. У цьому розділі будуть охарактеризовані найголовніші законодавчі акти, котрі діяли на радянських територіях станом на 1945 рр., буде показано процес їх утворення та вдосконалення.
Значного удару Церкві було нанесено низкою ленінських декретів 1917–20 рр., ключовим і роковим серед котрих був “Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (23. 01. 1918 р.)” [6, с. 42–43]. Він опирався на вчення К. Маркса про матеріальний базис і надбудову (за ленінським розумінням Церква, як ідеологічна інституція є складовою надбудови ), котра у випадку позбавлення базису, повинна була відмерти.
Антирелігійній діяльності у радянській Росії уряд надавав неабиякої ваги. Для більш швидкого відокремлення Церкви від держави було розвернуто надзвичайно широку антирелігійну діяльність, завдяки котрій було підготовлено підґрунтя проголошення Декрету. Так, згідно “Декрету про землю” ІІ Всеросійського з’їзду Ради робітників і солдатських депутатів від 26 жовтня 1917 р. [4, с. 17–20], Православна Церква в Росії була позбавлена власності на землю. Два наступні декрети, видані радянським урядом: “Декрет про розлучення від 16(29) грудня 1917 р.” [4, с. 239] та “Декрету про громадянський шлюб, про дітей та введення книг актів громадського стану від 18 (31) грудня 1917 р.” [4, с. 247–249] свідчать про те, що в суспільному житті держава почала створювати альтернативу Церкві і перебирати її функції на себе, що спричинило до відділення від Церкви великої кількості вірних РПЦ.
Процес впровадження Декрету про відокремлення Церкви від держави проходив під пильним наглядом радянського уряду, про що свідчать урядові документи, котрі вийшли у цьому ж році, це: “Інструкція про порядок проведення в життя Декрету про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви (24. 08. 1918 р.)” [7, с. 98-101] та “Циркуляр з питань про відокремлення Церкви від держави (листопад 1918 р.)” [9].
Після відокремлення школи від Церкви, урядовці в радянській Росії уже 18 лютого 1918 р. видали Декрет про радянську школу [7, с. 128], згідно з котрим почав регулюватись освітній процес у новій радянській державі.
Але офіційне проголошення в Конституції 1918 р. свободи релігійної і антирелігійної пропаганди в деякій мірі стримувало антицерковні дії уряду.
З 1921 р., коли стало зрозумілим, що Марксові передбачення не збуваються ні в економіці, ні в церковному житті, настала нова фаза в релігійній політиці радянської держави - фаза диференціації між релігіями, котра виявилась у підтримці сект і розколів. Одночасно справа боротьби з релігією була розділена між кількома різними інститутами. Створенням карних справ і терористичних актів проти Церкви займався VІ відділ ДПУ, а для координації всіх видів антирелігійної політики восени 1922 р. була створена Антирелігійна комісія Політбюро ЦК ВКП(б), котру очолив Омельян Ярославський (Міней Губельман), котра на протязі восьми років очолювала і координувала весь партійно - державний фронт боротьби з релігією. Про її державність свідчить той факт, що засідання цієї комісії проходили в приймальні номінального голови держави – М.Калініна [12, с. 174].
Як свідчить Д. Поспіловський, приблизно в цей же час була створена іще комісія по проведенню відокремлення церкви від держави, котру очолював П. Красіков, а з часом на цій посаді його замінив П. Смідович. Комісія працювала при Президії ВЦВК і декілька разів змінювала свої назви. Так, від 8 квітня 1929 р. згідно Постанови, прийнятої Президією ВЦИК, на її основі була створена Постійна комісія з питань культів, котру і далі очолював П. Смітович, але в кінці 1930 р. її знову очолив П. Красіков.
Для координації роботи цієї комісії Рада Народних Комісарів видавала відповідні інструкції та циркуляри. Для прикладу можна навести “Інструкцію з питань, пов’язаних із проведенням Декрету про відокремлення церкви від держави”, котру РНК прийняла іще 19 червня 1923 р. [6, с. 102–104]. У цей час комісія на випадок виявлення незаконних дій місцевих урядовців по відношенню до релігії мала лише право винести своє рішення на затвердження Президії ВЦВК. Але у скорому часі ані Президія, ані голова М.Калінін були безсилі протистояти НКВС, що впроваджувало в життя політику партії, котра була спрямована на знищення релігії. В матеріалах, що стосуються діяльності цієї комісії, дослідникам навіть не вдалось знайти свідчень про виконання її рішень місцевими органами влади [12, с. 276]. Комісія припинила своє існування в 1938 році. З цього часу скоріше всього повну опіку над Церквою взяв відповідний орган НКВС. Такі зміни не викликають здивування, тому що згідно Конституції 1924 р., уряд гарантував лише свободу антирелігійній пропаганді, а релігійна пропаганда з цього часу була заборонена, отже права віруючих обмежувались лише до дозволу “відправлення релігійного культу”.
В 1925 році були заборонені всякі релігійні процесії і церковні служби поза церковними стінами без спеціального письмового дозволу місцевої влади у кожному окремому випадку зокрема. Що торкається адміністративних мір проти Церкви, то уряд старався, причому доволі вдало, зробити неможливим управління Церквою, арештовуючи і засилаючи єпархіальних архиєреїв і місцеблюстителів, котрі приймали на себе управління патріаршою канцелярією після смерті патріарха Тихона.
З 10 грудня 1925 р. справами РПЦ керував митрополит Сергій /Страгородський/. Першим і найбільш важливим завданням митрополита була легалізація Церкви, що дало б їй можливість відкривати семінарії, організовувати постійну адміністрацію, заснувати своє видавництво, тому, що згідно законодавства 1918 р., всі ієрархи Церкви вважались нелегальними. З офіційної точки зору легальними були лише групи з 20 мирян, котрі орендували у держави церковні приміщення. В таких умовах легалізація фактично зводилась до реєстрації Церкви, як ієрархічної організації, котра в Радянському Союзі не отримала статусу юридичної особи. Згідно урядової постанови від 12 червня 1922 р. функціонування релігійних об’єднань вважалось легальним лише тоді, коли вони були зареєстровані в органах місцевої державної влади.
Спроби добитися поступок від радянського уряду, котрі робились свого часу патріархом Тихоном, а після його смерті Патріаршим Місцеблюстителем Петром /Полянським/, не увінчалися успіхом. По тому шляху пішов і митрополит Сергій, котрий у червні 1926 р. знову подав до органів радянської влади прохання про легалізацію Церкви [8, с. 255-257]. Але умови, при котрих НКВС погоджувалось на легалізацію, котрі отримав іще митрополит Петро, згідно з якими Церква мала звільнити з кафедр єпископів, котрі були невгодні державі, осудити єпископів емігрантів та встановити ділові відносини з урядом, не задовольняли Замісника Місцеблюстителя [8, с. 257-259].
Перша декларація митрополита Сергія, датована 1926 р., не задовольнила уряд, котрий не хотів визнати запропоновану митрополитом духовно-незалежну позицію Церкви в СРСР. Натомість митрополит та ще 117 єпископів були заарештовані, але уже 30 березня 1927 р. його раптово було звільнено, а 20 липня цього ж року було офіційно оприлюднено нову редакцію його Декларації.
Не будемо зупинятися на розборі змісту цього документу, оскільки уряд виконав лише деякі з положень запропонованих Сергієм, які були викладені ним у цій Декларації, а ті, що виконав, проіснували недовго. Скоріше всього митрополит Сергій надіявся на те, що у відповідь на його Декларацію про лояльність уряд дозволить Церкві розширити її суспільну, культурну і просвітницьку діяльність, але нове законодавство Про релігійні об’єднання, видане урядом 8 квітня 1929 р. [6, с. 105–117], поклало край цим надіям.
Згідно з цим документом релігійним громадам дозволялося лише “відправлення культів” у храмах та молитовних будинках, а просвітницька і благодійницька діяльність категорично заборонялася. Духовенство з цього часу відсторонювалося від участі у господарчих та фінансових справах парафії. Приватне навчання релігії, котре було дозволено Декретом 1918 р., про відокремлення Церкви від держави і школи від церкви тепер могло існувати лише як право батьків навчати своїх дітей.
Новою фазою у церковній політиці радянського уряду відзначився період 1939–41 рр., котра була спричинена приєднанням до СРСР нових територій на заході у 1939–40 рр. і залученням країни до Другої світової війни. У цей період після фактично повного знищення видимої сторони релігії агресивність офіційної політики та антирелігійної пропаганди у засобах масової інформації значно зменшилась. Такі зміни були покликані до життя не остаточною перемогою атеїзму над Церквою, а скоріше всього тим, що після 1 вересня 1939 р. з’явилась воєнна небезпека і для СРСР.
Невдала радянсько-фінська війна 1940 р., котра закінчилась не лише з великою кількістю загинувших, але й воїнів, що здались у полон, внушали небезпеку за дух армії. Після знищення офіцерського корпусу у чистках 1937–38 р. вселявся сумнів у готовності воювати за перемогу “світового пролетаріату”.
В цей же час були приєднані просторі території на заході з високим рівнем розвитку церковного життя, з переважно православним населенням, окрім Галичини, де більшість населення були уніати, та Прибалтики, де переважали лютерани та католики. Оскільки ці землі були приєднані під лозунгом так званого визвольного возз’єднання з братськими народами, тому населення потрібно було переконати в релігійній терпимості радянської влади. Свідченням про значення, котре Й. Сталін придавав настроям на нових територіях, являється той факт, що з чотирьох правлячих архиєреїв, що станом на 1939 рік залишалися на кафедрах, двоє були скеровані на захід: митрополит Николай /Ярушевич/, призначений екзархом на Україну, основним місцем перебування у західноукраїнському регіоні, а митрополит Сергій /Воскресенський/ став екзархом у Прибалтиці.
У цей період у радянській пресі з’являються статті про те, що не можна плутати простих віруючих з релігійною ідеологією та ідеологами. На приєднаних територіях проводилась політика віротерпимості по відношенню до віруючих та духовенства при інтенсивній пропаганді проти релігії як світогляду.
Тут не спостерігається насильного закриття храмів, відносно рідкі випадки арештів духовенства. Тоді ж відновлюються регулярні робочі тижні з недільними вихідними днями, замість введеної у 1929 році “п’ятидневки” з шостим днем у вигляді вихідного, що позбавляло віруючих права регулярно відвідувати храми у недільні та святкові дні. Духовенство та віруючі з власної ініціативи з початком війни організували збір коштів у фонд оборони країни, посилок для воїнів Червоної армії, опіка релігійних громад поширювалась на сім’ї інвалідів війни та загинувших воїнів, сиріт, одиноких і престарілих. Дозвіл властей на позакультову діяльність прихожан, церковні збори, масові богослужіння та церемонії розширили можливість для патріотичної роботи Церкви.
“Потепління” у ставленні тоталітарного режиму до Церкви виявилось у кількох заходах радянської влади. Так, на початку 1943 р. за особистим розпорядженням Й. Сталіна в Держбанку було відкрито спеціальний рахунок для пожертв духовенства та віруючих, котрі надходили у фонд оборони. Управляючий справами Московської патріархії – митрополит Київський і Галицький Николай /Ярушевич/, що залишався в Москві, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР був призначений членом Надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників.
Надзвичайні зміни в становищі Церкви на територіях СРСР, що не потрапили під окупацію, відбулись після знаменитої зустрічі Й. Сталіна з трьома митрополитами: Місцеблюстителем Сергієм /Страгородським/, Ленінградським Алєксієм /Сіманським/ та колишнім екзархом України Николаєм /Ярушевичем/, що відбулась 4 вересня 1943 р. у Кремлі. На цій зустрічі було обговорено подальше життя Церкви та вирішено 8 вересня цього ж року скликати Собор РПЦ, на котрому буде обраний патріарх. На тій зустрічі ієрархів повідомлено про намір створення спеціального органу – Ради у справах РПЦ.
Патріотична позиція РПЦ у роки війни не могла істотно вплинути на далекого від сентиментальності Й. Сталіна. Відповідь міститься у стратегічних далекоглядних розрахунках вождя. Однією з причин зміни становища Церкви в СРСР Д. Поспіловський вважає: “Необхідність відповісти на масові відкриття храмів на німецькій території, особливо коли ці території повертались під радянську владу; потрібно було довести населенню, що релігійна політика вже не та, що була до війни”. Але рушійним фактором змін, що сталися, він вважає намічений візит до Москви делегації англіканської церкви, про котрий вони уже давно клопотали перед радянськими властями і тепер, напередодні тегеранської конференції, Й. Сталін хотів створити у британців сприятливе враження про стан Церкви в СРСР [12, с. 298].
Інші дослідники вважають, що серед головних причин маневру Й. Сталіна була необхідність відкриття другого фронту. Якщо це так, то союзникам потрібно було прикласти чималих зусиль, щоб переконати радянських дипломатів у необхідності заміни формулювання “свобода совісті” на “свобода релігії”. О. Лисенко вважає, що не обійшлось і без переоцінки цінностей, Й. Сталін, враховуючи практично невдалу боротьбу з релігією, вирішив використати цей феномен для своєї користі. Спираючись на популярні в роки війни ідеї православ’я та панславізму, він творив нову зовнішньополітичну доктрину СРСР [10, с. 54].
8 вересня 1948 р. згідно досягненої домовленості у Москві відбувся Собор, котрий обрав патріархом Московським і всія Русі Сергія /Старгородського/, а уже 14 вересня цього ж року РНК СРСР видала Постанову про організацію Ради у справах РПЦ. 7 жовтня 1943 р. Й. Сталін підписав Постанову № 1095 “Про затвердження Положення про Раду у справах Російської православної церкви при Раднаркомі СРСР”.
Війна поклала початок новому етапу відносин між державою однопартійної диктатури та релігійними організаціями. Одночасно з утворенням нових структур, що здійснювали посередницькі функції між органами влади з одного боку та віруючими та духовенством з іншого, – здійснювалась розробка загальносоюзного та республіканського законодавства про культи.
Третю в історії радянської держави спробу юридично оформити зносини з Церквою уособлював проект під назвою “Про становище церкви в СРСР”, котрий був поданий до розгляду урядом у січні 1944 року. Але на цьому його сліди губляться [11].
Багато дослідників, спираючись на офіційні збірники документів радянського уряду, що торкалися релігії та Церкви [5-8] твердили, що у цей період не було жодних урядових постанов, котрі торкалися врегулювання церковної діяльності, але це не так.
Однією з перших урядових постанов, котра стосувалась релігії і з’явилася в результаті зміни лінії більшовиків у ставленні до Церкви, стала Постанова РНК СРСР № 1325 від 28 листопада 1943 р. “Про порядок відкриття церков”, котру підписали В. Молотов та керуючий справами РНК СРСР Я. Чадаєв. Цей документ та процес його впровадження у життя потребує детального розгляду, оскільки як і решта урядових рішень цього плану, Постанова № 1325 “обростала” циркулярами та коментарями, що носили в цілому обмежувальний характер і утискувала інтереси Церкви.
Особливістю радянського законодавства про Церкву того часу було те, що державно - нормативні акти часто доповнювались підзаконними циркулярами, інструкціями, розпорядженнями, котрі в основному носили конкретизуючий та пояснюючий характер. З одного боку це виправдовувалось тим, що без додаткових роз’яснень вищих інстанцій обласним, а то й і республіканським уповноваженим було складно розібратися у цій юридичній казуїстиці. З іншого – вони ускладнювали роботу тим, хто впроваджував ці документи в життя і тим, кого вони стосувались.
Релігійна громада до 1945 р. не володіла правами юридичної особи, тому не могла здійснювати акти купівлі-продажу, для чого в разі придбання приміщення, котре призначалося під храм, акт купівлі змушений був проводити один з членів парафії, а потім передавав його громаді в оренду. Лише 22 серпня 1945 р. відповідною Постановою уряду СРСР було дозволено релігійним громадам придбання різноманітних будівель.
Існує іще одне підтвердження того, що з початку 1945 року релігійні громади діяли на правах юридичної особи. У відповідності з Інструкцією Ради у справах РПЦ від 6 лютого1944 р. (розділ ІІІ, п. 4. “д”) виконавчі та управлінські органи релігійних об’єднань могли користуватись штампами, печатками та бланками з позначенням свого найменування виключно лише у питаннях церковного характеру [1, арк. 14], але згідно директивного листа Головного управління міліції НКВС за № 29/с – 2191 від 27 квітня 1945 р. кожен служитель культу та релігійна громада, що зареєструвалась, згідно подання уповноваженого при облвиконкомі отримують дозвіл НКВС на користування власними штампами та печатками [2, арк. 7].
Урядовим розпорядженням № 17350 від 24 серпня 1944 р., котре було підписане В. Молотовим, Московській патріархії, Єпархіальним управлінням та парафіям дозволялось відкривати поточні рахунки у Держбанку СРСР для зберігання там коштів, а згідно Постанови № 232 – 101 с., котру 23 січня 1946 р. видав союзний уряд, згідно з пунктом 7 якої, релігійним товариствам дозволялось відкривати поточні рахунки у Держбанку та його відділеннях. Однак у цій постанові мова йшла лише про зареєстровані релігійні громади, хоча робилися деякі виключення у зв’язку з “специфікою регіону” [3, арк. 90].
У листі № 4198 від 28 серпня 1945 р. голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов повідомив Патріарха Алексія І /Сіманського/ проте, що Рада Народних Комісарів 22 серпня 1945 р. видала Постанову про надання церковним органам: Патріархії, Єпархіальним Управлінням, парафіяльним громадам і монастирям юридичних прав на придбання транспортних засобів, виробництво церковної утварі та предметів релігійного культу, їх продажу громадам віруючих, оренду, будівництво та придбання у власність будинків для церковних потреб з дозволу уповноваженого Ради в областях, краях і республіках.
Цією ж Постановою Раднаркомам республік, обл(край)виконкомам рекомендовано не забороняти церковним громадам дзвонити у дзвони у містах і селах , і не забороняти їх придбання. РНК також запропонувала місцевим органам влади при плануванні населених пунктів розглядати можливість побудови нових культових будівель і у межах можливого виділяти парафіям будівельні матеріали для ремонту церковних будівель, якщо він узгоджений з уповноваженим РСРПЦ.
Різними державними органами була прийнята іще ціла низка рішень, котрі стосувалися економічної сторони життя Церкви в СРСР.

1. Державний Архів Львівської області. Фонд р-1332 Архів уповноваженого РСРПЦ по Львівській області. Опис 2. Спр. 17. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого в справах руської православної церкви за 1949 р.— 138 арк.
2. Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО). Фонд 4648 Архів уповноваженого по УРСР (далі – Ф. 4648). Опис 2. Спр. 16. Переписка с Уполномоченным Совета по областям Украинской ССР /от буквы “В” до “И”/ по вопросам снятия с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвенных домов за 1946 год. - Т.І. - 119 арк.
3. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 10. Информационные отчёты уполномоченых Совета по Винницкой–Житомирской обл. 1945г.— 227 арк.
4. Декреты Советской власти. – М., 1957. - Т. I. – 256 с.
5. Коммунистическая партия и советское правительство о религии и церкви. – М.: Политиздат, 1959. – 119 с.
6. О религии и церкви. Сборник высказываний классиков марксизма-лененизма, документов КПСС и Советского государства. – М.: Политиздат, 1977. – 144 с.
7. О религии и церкви. Сборник документов. – М.: Политиздат, 1965. – 128 с.
8. Русская Православная Церковь в советское время (1917-1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью. /Составитель Г. Штрикнер. – М.: Прометей, 1995, т. I. – 400 с.
9. Циркуляр по вопросу об отделении церкви от государства 1918 // Вопросы религии и атеизма.- М.: АН СССР, 1958.- Вып. V .– С. 16-20.
10. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні в 1943-1946 р. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 404 с.
11. Одинцов М. Ещё одна попытка // Наука и религия. – 1990. - № 2 – С. 45.
12. Поспеловский Д. Православная церковь в истории Руси, России и СССР. Учебное пособие. – М.: Библейско-Богословский институт св. ап. Андрея, 1996. – 403 с.


Создан 30 апр 2009



 
bogoslov.cv.ua cerkva.te.ua Парафія св. пророка Іллі cerkva.if.ua

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: