ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РАДЯНСЬКІЙ ГАЛИЧИНІ




© священик Миколай Лагодич,
кандидат богословських наук,
викладач-методист Богословського відділення
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РАДЯНСЬКІЙ ГАЛИЧИНІ

© Лагодич М. свящ. Відновлення Православної церкви в радянській Галичині // Богословський вісник . – Чернівці, 2008. – №1. – С. 57-91

На початку 90-х років XX століття, коли комуністичний інтернаціоналізм поступово змінювався національним патріотизмом, найбільш патріотичним регіоном УРСР стала Галичина. На цих землях, ще на початку 80-х років новорукоположене уніатське духовенство і те, що повернулось із ув’язнення, розпочало активізувати свою діяльність. Ці заходи «підпільників» галичанами були розцінені як перші прояви національного патріотизму.
У цей період православ’я на Галичині почало ототожнюватись із радянською тоталітарною системою, котра залишила в пам’яті галичан не найкращі спогади.
Несподіваним для галицько-уніатських націонал-патріотів був вихід із лона РПЦ Петропавлівської православної громади м. Львова (серпень 1989 р.), яка проголосила про перехід у лоно Української Автокефальної Православної Церкви. Ця подія сколихнула серця патріотів по всій Україні, поступово до відродженої УАПЦ почали приєднуватись національно алаштовані парафії не лише в Галичині, але й далеко за її межами. У 1990 році на І Всеукраїнському Соборі УАПЦ Предстоятелем відновленої Помісної Української Автокефальної Православної Церкви було обрано митрополита Мстислава (Скрипника). Таким чином, галицька (чи не наймолодша на той час) галузка Виноградника Христового поклала початок Помісній Українській Православній Церкві.
Об’єктом дослідження є весь комплекс суспільних явищ, пов’язаних із Церквою у Галичині після Другої Світової війни.
Предметом дослідження є комплекс документальних матеріалів, який містить інформацію про внутрішнє життя Православної Церкви після ліквідації у західноукраїнському регіоні УГКЦ.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період із 1945 по 1965 роки. Вибір саме таких меж обумовлений кількома чинниками.
По-перше, в роки Другої світової війни взаємодія церковних і світських установ поширилась практично на всі сфери життя. Зміни, що сталися, знайшли вияв у відродженні багатовікових релігійних традицій, храмів, нарешті, самого статусу Церкви в державі. Дискретний характер цих процесів був пов’язаний із неодноразовою зміною політичних режимів протягом війни, а також тим, що Україна під час окупації була поділена на військово-адміністративні утворення (“дистрикт Галичина” в складі Польського генерал-губернаторства, рейхскомісаріат Україна), в яких становище Церкви мало свої особливості. Різка метаморфоза у ставленні радянського керівництва до релігії відкрила нову сторінку в історії взаємин між державою та Церквою. Починаючи з 1943 р., відбувається поступова зміна курсу сталінського режиму в церковній політиці. Незважаючи на те, що Галичина була звільнена радянською армією від німецьких завойовників ще в середині 1944 р., нові державно-церковні стосунки у цьому регіоні налагодились лише на початку 1945 р.
По-друге, 1946 р. став рубіжним для найбільшої галицької релігійної конфесії – Української Греко-Католицької Церкви.
По-третє, протягом подальших двох десятирічь у внутрішньому житті Галицьких єпархій РПЦ відбулися значні зміни, пов’язані з політичними процесами в СРСР. На зламі 40-50-х років, у зв’язку з розпочатою радянським урядом “холодною війною”, почались нищівні утиски щодо невоз’єднаних уніатів, а разом із ними зазнали утисків і західноукраїнські православні парафії. Корінні зміни щодо Церкви відбулись із приходом у середині 50-х років до керівництва державою М. Хрущова, який оголосив курс на відновлення соціалістичної законності, внаслідок чого було розпочато відкрите переслідування Православної Церкви. І лише поступки ієрархів РПЦ, які виявились у прийнятті в 1961 р. змін до Положення про керівництво РПЦ, дали можливість зберегти Православ’я в СРСР.
Перш ніж почати до розгляд питання про відновлення Православної Церкви в Галичині, варто звернутись до засад православної еклезіологічної термінології та чітко визначити географічні межі нашого дослідження.
Церква Христова, як стверджує сучасний російський кантоніст прот. В. Ципін – це Божественна установа, в якій звершується спасіння та обожнення людини. Одна із властивостей Церкви, яка зазначена у 9-му члені Символу віри, – кафолічність, соборність. Кафолічність Церкви, на думку цього богослова, виявляється не лише в тому, що вона не обмежена простором і охоплює весь всесвіт, але й в тому, що кожна її жива частина, яка володіє повнотою дарів Святого Духа, містично тотожна всій Церкві. Громада вірних, очолювана єпископом, котрий знаходиться в спілкуванні з іншими єпископами, і є Церква,. і в ній немає неповноти [6, с.188].
Географічні межі дослідження. Галичина – це «історична країна, що охоплюють Південно-Західну Україну в межах русл рік Дністра, Прута, Західного Бугу та Сяну. Територія Галичини в етнографічних межах займає 55700 км.кв.» [56, с. 343]. Галичина лежить периферійно щодо України, на кордоні з Польщею – на Заході, Закарпаттям – на Півдні, i з Буковиною – на Південному Сході.
Історично Галичина дуже часто змінювала свої кордони, лише на Півдні вона не зазнавала змін. На пiдставi договору вiд 16 серпня 1945 р., установлено кордон мiж Радянською Україною та Польщею, подiбно до того, як вiн проходив до вересня 1939 р. мiж СРСР та Німеччиною, з деякими змiнами на користь Польщі. Він здебiльшого покривався т.зв. «лiнiєю Керзона», тобто з кордонами Польщi, визнаними Антантою у 1919-1923 рр. Але межа УРСР i Польщi вiдхилялась вiд лiнiї Керзона у Пiвнiчно-Захiднiй Галичинi мiж Криловом i Любачевом. На пiдставi радянсько–польського договору вiд 15 лютого 1951 р. до України повернено частину Пiвнiчно–Захiдної Галичини з мiстечками: Белз, Угнiв, Кристинопiль (сучасне м. Червоноград), загальною територiєю 480 км2, а за це Польщi вiдступлено такої самої величини частину Пiдкарпаття з мiстечками Хирiв, Добромиль, Устрики [55, с. 592].
Пiсля звiльнення у 1944 р. радянськими військами території Західної України вiд нiмецьких завойовникiв на цих територiях був відновлений довоєнний адміністративно-територiальний подiл. Але у зв’язку з тим, що Тернопiль був зруйнований, то як виняток, обласнi органи влади та управлiння Тернопiльської області до серпня 1946 р. перебували у м.Чортковi [50, с.235].
До складу УРСР пiсля 1951 р. ввiйшли землі Галичини, на яких розмiстилися Дрогобицька, Львiвська, Станiславська i Тернопiльська областi (до останньої ввiйшла також i Кременеччина, що етнографiчно не належить до Галичини). У 1959 р. внаслiдок територіально-полiтико-адмiнiстративної реформи Дрогобицьку обл. було об’єднано зі Львiвською, а також уточнено кордони деяких iнших областей [57, с. 122], а з 9 листопада 1962 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР м. Станiслав було перейменоване в Iвано–Франкiвськ [52].
Треба зауважити, що порушена у цьому дослідженні тема майже не висвітлена у сучасних церковно-історичних працях. Побіжно до неї зверталися церковні історики й відомі релігійні діячі: С. Бендасюк, архиєп. Макарій (Оксіюк), прот. К. Ружицький. В останній період у вітчизняній історіографії з’явились публікації, які можна вважати першим кроком на шляху до повномасштабного та неупередженого вивчення історії Православної Церкви в Галичині у повоєнний період. Їх автори, базуючись на нових, раніше малодоступних архівних матеріалах, дають зразок об’єктивного, позбавленого штампів та міфологем, підходу до аналізу документів. До цієї групи можна віднести праці: В.В. Кметя, М. Лагодича. Окремо варто сказати про праці дослідників, які в різний період жили та працювали за межами України: прот. В. Ципіна, Д. Поспеловського, В. Маркуса. Характерною рисою цих праць є те, що їх автори прагнули на основі наявних документів відтворити максимально-вірогідну картину минулого. В них також містяться цікаві теоретичні міркування. Однак їх загальна вада – конфесійно-ідеологічна обмеженість та певна тематична однобокість, орієнтована майже виключно на репресивні заходи радянської держави щодо представників їх релігійних конфесій. Але дослідження цієї групи багаті на архівні документи, які також були використані в цій кваліфікаційній роботі. Так прот. В.Ципін у своєму дослідженні використовував дані, які також недоступні для українських дослідників, оскільки містяться у фондах Московської Патріархії. Окрім того, його праця багата на довідково-бібліографічні матеріали.
Оскільки переважна більшість використаних джерел російськомовні, то потрібно зауважити, що переклад усіх використаних у статті посилань зроблений автором цієї роботи. Щоб наблизитись до мови оригіналу, при цитуванні як україномовних, так і іншомовних джерел, було збережено стилістичні та правописні норми оригіналу. Імена ієрархів РПЦ та прізвища осіб, які проживали за межами України, у даному дослідженні наводяться в транскрипції, близькій до мови оригіналу.
Станом на 1945 р. на галицьких землях, що входили до УРСР юридично існувала лише одна православна Львівська єпархія, яка була створена в 1941 роцi [58, с. 712]. Першим архієреєм відновленої православної єпархії був призначений відомий галицький москвофіл Пантелеймон (Рудик) – намісник Свято-Успенської Почаївської Лаври [65, с.177], якого 16 березня 1941 р. було рукоположено на Львівську кафедру [58, с. 757]. Цей душпастир мав уже значний досвід адміністрування у галицькому регіоні: з 1925 р. – настоятель Львівської православної парафії (це була єдина парафія у Східній Галичині, котра мала відповідну реєстрацію у Міністерстві Віросповідань [59, с. 32]), а з 1926 р. він очолив православну місію в Галичині. Воєнні події та складні внутрішньоцерковні відносини не дозволили Львову побачити православного святителя.
Пiсля визволення м. Львова від німецьких завойовників (27 липня 1944 р.) парафії Руської Православної Церкви (далі – РПЦ) на Галичині повернулися до того стану, що був восени 1939 р. Восени 1944 р. з м. Кременця прибув призначений «на настоятеля Львівської Православної Церкви i її Свято-Георгiївської парафії прот. Серафим Кознавецький. Другим священиком залишився колишнiй настоятель о. Григорій Боєчко» [54, с. 20]. І лише у квітні 1945 року з благословення Святійшого Патріарха Московського i всiя Русі Алєксія на вільну уже Львiвсько-Тернопiльську кафедру був призначений професор прот. Михаїл Федорович Оксiюк [51, с. 20].
Після чернечого постригу з іменем Макарій чин наречення та єпископська хiротонiя Львівського святителя вiдбулись у Москві за участю Патрiарха Алексiя, Патрiаршого Екзарха всiєї України Митрополита Iоанна, єпископа Кишинівського i Молдавського Iєронiма 24 квітня 1945 р. [66, с. 6]. Із висвятою єпископа Макарiя відбулося фактичне відновлення православної ієрархії на Галицьких землях УРСР.
27 квітня 1945 р. владика прибув до Львова i оселився біля єдиної в мiстi парафії РПЦ – Святого великомученика Георгія Переможця – храм якої стає кафедральним собором православного єпископа. Паралельно з єдиною та надзвичайно крихітною православною єпархією на території Радянської Галичини існувало три єпархiї УГКЦ: Львiвська, Станiславська та Перемишльська.
З перших днів перебування на кафедрi єпископ Макарій розпочав широку просвітницьку діяльність. За його участю уже в 1945 р. розпочалася робота з відкриття пастирсько-богословських курсів i видання єпархіального журналу [61].
У цей же час глибоко вболівало серце православного архієрея, що велика кількість братів i сестер по плоті i крові знаходилася на цих землях за межами Святої Православної Церкви. Щоб привернути увагу галичан до своїх переживань, владика видає послання [46] яке було ніби логiчним доповненням, звернення «До всечесного греко–католицького духовенства в Захiдних областях України» [1, арк. 1-7], оприлюднене 28 травня 1945 р. Авторами цього звернення були видатнi лiдери українських унiатiв — о.д. Гавриїл Костельник, о.д. Михаїл Мельник, о. Антонiй Пельвецький, які стали на чолi «Iнiцiативної групи з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з РПЦ».
Невдовзі часі «Iнiцiативна група» санкціонується радянською владою як єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган, якому надається право керувати у повному обсязі існуючою УГКЦ у Західних областях України i проводити справу возз’єднання зазначених парафій з РПЦ [1, арк. 14-15].
Серед тогочасного уніатського духовенства було багато душпастирів, що не хотіли приєднуватис до «Iнiцiативної групи» – деякі з них вирішили відразу приєднатись до РПЦ. Уповноважений у Львiвськiй обл. повiдомляє у листi № 6 вiд 10 січня 1946 р. про те, що єпископ Макарiй (Оксiюк) готовий прийняти 32 унiатських священики, які виявили бажання приєднатись до РПЦ, минаючи «Iнiцiативну групу» [4, арк. 3]. Такi дiї греко-католицьких священикiв отримали схвалення i пiдтримку вищих чиновникiв радянської влади, як от: Г. Карпов, П. Ходченко, А. Вишневський [8, арк. 1; 11, арк. 1, 3, 9]. Таку ініціативність греко-католицьких священиків можна пояснити тим, що заарештувавши уніатську ієрархію, радянська влада залишила Українську греко-католицьку церкву (далі УГКЦ) без вищих керівних органів.
Діяльність “Ініативної групи”, що була спрямована на возз’єднання українських уніатів із Православ’ям, у 1946 р. підходила до поєднавчого Собору, i виникла потреба у створенні нових православних єпархій на галицьких землях i призначення туди православних архієреїв. З благословення Святiйшого Патрiарха Московського i всiя Русi Алексiя (Сiманського) було створено дві новi єпархiї: Станiславсько-Коломийську i Дрогобицько-Самбiрську .
Завершення пiдготовчої роботи серед духовенства дозволяло думати і про органiзацiйнi заходи у справi самого Собору. Радянські чиновники не розумiли, що Собор не зможе відбутися без участі в ньому єпископів, що вийшли з уніатського духовенства, і тому рекомендували відправити на Станіславську кафедру єпископа Вінницького Варлаама (Борисевича) [43, арк. 39]. Але проти цього наміру виступили колишні уніатські клірики [43, арк. 145–149].
Вирішити долю єпископату Галицької Церкви допоміг о.д. Гавриїл Костельник, який у листі до Патріарха Московського і всія Русі Алєксія від 3 жовтня 1945 р. пояснив важливість служіння на цих кафедрах єпископів-виходців з уніатів [43, арк.64-65].
Зрозумiвши цю потребу, Святiйший Патрiарх Московський i всiя Русi Алексiй призначив на 24 i 25 лютого 1946 р. єпископські хiротонiї священикiв: Антонiя Пельвецького , що мав очолити Станiславсько-Коломийську єпархiю [53, с. 14] та Михаїла Мельника для Самбiрсько-Дрогобицької єпархiї [53, с. 15].
Саме цих кандидатів рекомендував Патріарху Алєксію у своїх листах о.д.Гавриїл Костельник. Підтримував отця–доктора і уповноважений Ради у справах РПЦ (далі – РСРПЦ) по Львівській обл., який у листі до члена Ради Г. Уткіна від 13 грудня 1945 р. також рекомендував саме цих кандидатів, а на Львівську кафедру замість єпископа Макарія (Оксіюка) пропонував підшукати іншу кандидатуру [33, арк. 150–150]. У вище наведеному листі до Патріарха отець Гавриїл зазначає, що якщо владика Макарій залишиться на Львівсько–Тернопільській єпархії, то він має прилаштуватись до місцевих традицій. Голова Ініціативної групи, у свою чергу, пропонує, щоб на Тернопільську єпархію поставити єпископом теж вихідця з уніатів, а оскільки Тернопіль зруйнований то він зможе тимчасово служити у Львові з владикою Макарієм [43, арк. 65–66]. Не зважаючи на супротив колишніх уніатських кліриків, львiвським єпископом надалі залишався Преосвященний Макарiй (Оксiюк).
Перед єпископською хіротонією отці Антоній та Михаїл мали офіційно приєднатись до Православ’я. Разом з ними на цю урочисту подію до Києва відправились їх сподвижники та однодумці. Їх добровільний перехід у Православ’я мав би вплинути i на майбутнє рішення Собору про приєднання до прадідівської Православної Церкви західноукраїнських греко-католиків. 20 лютого 1946 р. перша група греко-католицьких священиків відправилась до Києва, де 23 лютого 1946 р. у стінах Києво–Печерської Лаври відбулась історична подія возз’єднання. Тут були пострижені у чернецтво, із збереженням імен, кандидати у єпископство.
24 лютого 1946 р. у Володимирiвському соборі Києва ієромонаха Антонія було висвячено на єпископа Станіславського i Коломийського. Хіротонію очолив митрополит Київський Іоанн (Соколова) у спiвслужiннi єпископа Львівського i Тернопільського Макарiя (Оксіюка), єпископа Мукачівського i Ужгородського Нестора (Сидорука), єпископа Волинського i Ровенського Варлаама (Борисовича). Під час цієї літургії екзарх України нагородив о.д. Гавриїла Костельника правом носіння золотого хреста з оздобами та митри. 25 лютого 1946 р. у цьому ж соборі було висвячено на єпископа Самбiрського і Дрогобицького ієромонаха Михаїла. Таїнство звершував собор єпископів у складі митрополита Iоанна (Соколова), єпископа Макарiя (Оксіюка), єпископа Нестора (Сидорука) та єпископа Антонiя /Пельвецького/. Переживаючи цi торжества, прот. Констянтин Ружицький назвав їх «Києво–Львівське торжество Православ’я» [64, с. 5]. Саме акт возз’єднання керівників Iнiцiативної групи i висвята колишніх уніатських священиків на єпископське служіння дали поштовх для подальшого розвитку Православної Церкви на Галичині.
Львівський Собор 8 – 10 березня 1946 р. також спричинився до відновлення православної ієрархії на галицьких землях. Другий день роботи собору (9 березня 1946 р) був присвячений церковно–канонiчному оформленню рішень Собору возз’єднання із Православ’ям. Чин приєднання отцiв–учасникiв Собору здійснив Преосвященiйший Макарiй (Оксіюк), єпископ Львівський i Тернопільський. Під час Божественної Літургії йому співслужили єпископи Нестор (Сидорук), Антонiй (Пельвецький) та Михаїл (Мельник). За богослужінням співали делегати Собору. На літургії всі учасники Собору, посповідавшись, приступили до Причастя. Із Львівського Собору розпочався довгий процес возз’єднання i розбудови Православної Церкви на Галичині.
Опрацьовуючи у Центральному Державному Архіві вищих органів влади України (далі – цдавоВУ) фонди архіву уповноваженого РСРПЦ по УРСР, відзначимо, що у статистичний звіт республіканського уповноваженого в повоєнний час кількість парафій у західних областях УРСР не зазначалась взагалі [19, арк. 61].
У ЦДАВОВУ збереглись звіти республіканського уповноваженого, які подавалися у розрізі областей лише за період 1957-60 рр. Дані за інші роки автору вдалось віднайти у копіях звітів обласних уповноважених, а також у звітах, листах та чернетках, котрі знаходяться у ЦДАВОВУ, Центральному Державному Архіві громадських організацій України (далі – ЦДАГОУ) та Державному Архіві Львівської області (далі – ДАЛО). Як уже вище згадувалось, за етнографічним поділом до Тернопільської обл. входили землі як Галичини, так i Кременеччини, а статистичні дані по цій області зазначались в цілому.
За радянських часів відповідні дані подавались у фальсифікованому варіанті, а дані, наведені у працях закордонних істориків, не завжди відповідають інформації, яка подавалася керуючими єпархій чи уповноваженими.
На початку 1945 р. на території Галичини до РПЦ належало лише кілька парафій. Встановити їх кількість вдалося, опрацьовуючи документи архіву уповноваженого у Львівській обл., що знаходяться у ДАЛО. У супровідному листі із списками православних парафій та священиків у Дрогобицькій, Львівській, Станіславській та Тернопiльськiй областях, датованому 5 жовтня 1944 р., А.Вишневський подає данi, згідно з якими у Львiвськiй обл. дiють 3 православнi громади, у Тернопiльськiй – також 3, i на Станiславщинi дiючими було також 3 парафії [2, арк. 2-3]. Ймовiрно, що цi данi уповноваженого ґрунтувались на відомостях, якi були наданi йому в рукописному звiтi прот.Г.Боєчком [2, арк. 7]. А у листi вiд 1 березня 1945 р. за пiдписом настоятеля Свято–Георгiєвської православної парафiї м. Львова прот .С. Козновецького наводяться данi, вiдповiдно до яких у Львiвськiй обл. дiє 4 парафiї, остання у м. Сокалi була утворена 3 жовтня 1944 р. [3, арк. 5]. Хоча вищезгаданий звiт уповноваженого i датований 5 жовтня 1944 р., але вiдкриття нової парафiї у ньому iще не вiдображено. Проте згідно з інформаційними звітами за 1944 р., у Тернопільській обл. існувало 140 парафій, які в основному були розміщенні на території Кременеччени.
У листi уповноваженого по Львiвськiй областi вiд 25 червня 1945 р. наведенi статистичнi данi вказують нам на динамiку росту кiлькостi православних парафiй на Галичинi. Згiдно з цим документом, на Львiвщинi в цей час було уже 5 православних парафiй, у межах Станiславської обл. – також 5, а на Дрогобиччинi – лише 2 громади. У кiнцi цього документа також зазначається, що немає дiючих православних храмiв у 28 районах Львiвської обл., 26 – Дрогобицької i 31 -– Станiславської [9, арк. 11].
До Львівського Собору православні парафії часто відкривались із інформаційно-агітаційною метою – щоби іще раз перед возз’єднанням показати перевагу православного обряду над греко-католицьким [6, арк. 75].
У цей період радянська влада ще не вживала жодних репресивних заходів проти уніатів. Процес оправославлення Галичини проходив паралельно з мирним співіснуванням на цих землях трьох великих уніатських єпархій.
Процес відкриття православних храмів на Галичині розпочався в кінці 1944 р., про що свідчить відкриття 3 жовтня 1944 р. храму у м. Сокалі на Львівщині [3, арк. 5]. Ініціаторами відкриття православних храмів у західноукраїнському регіоні УРСР були групи православних переселенців з Польщі (в основному з Холмщини). В “Інформаційному звіті” від 27 червня 1945 р. уповноважений по Львівській обл. акцентує увагу на різкому зростанні, за рахунок переселенців кількості парафіян православних парафій [9, арк. 9], що спричинило активізацію оправославлення Галичини.
Згідно доповідною запискою уповноваженого по Львівській обл., лише в ІІІ кварталі 1945 р. на його ім’я було подано сім прохань про реєстрацію православних парафій [9, арк. 21]. В “Інформаційному звіті за ІІ квартал 1945 р.” А.Вишневський повідомляє про те, що у ІІІ кварталі надійшло 4 заяви про відкриття храмів, які були розглянуті і задоволені. З них у 2 уніатські парафії були послані православні священики, а дві були відкриті для переселенців, в користування яким були передані порожні костели [10, арк. 1].
У фондах ДАЛО вдалось віднайти прохання переселенців з м. Щирця [2, арк. 15], м.Городка [2, арк. 24] с. Долиняки (Городоцький р-н) [2, арк. 25], також Постанову № 3 Городецького райвиконкому від 11 липня 1945 р. про реєстрацію парафії у м. Городку та передачу їй у користування вільного костелу [11, арк. 26].
Паралельно розпочинається добровільний перехід недіючих уніатських парафій у Православ’я. Однією з перших про свій намір возз’єднатись з РПЦ заявила громада с.Стінка Красненського р-ну Львівської обл. З цього часу у місцевостях, де були діючі православні храми, спостерігається поступовий процес витіснення уніатства. Яскравим прикладом тому є с. Городжів Магерівського р-ну на Львівщині, де поряд з уніатською з 1927 р. діяла православна парафія [10, арк. 3]. У 1945 р. згідно з проханням віруючих цього села, Постановою № 24 Мачерівського райвиконкому від 12 травня 1945 р. православній парафії с.Городжів був переданий колишній греко-католицький храм, який на цей час був уже порожнім [2, арк. 27].
Вiдомостi про кiлькiсний склад православних парафiй станом на 1 січня 1946 р. вiднайдено у чернетковому примiрнику листа до Голови РСРПЦ при РМ СРСР Г.Карпова, написаному уповноваженим РСРПЦ при РМ СРСР по УРСР Г.Кочевим у квiтнi 1957 р. [21, арк.45] як вiдповiдь на лист Г.Карпова № 494 вiд 5 квітня 1957 р. [21, арк.44]. Посилаючись на лист № 48/с від 14 лютого 1946 р., який був вiдiсланий уповноваженим по УРСР у Раду до Москви (копія збереглась у фондах ЦДАГОУ [44, арк.140–141]), Г.Кочовий нагадує, що станом на 1 січня 1946 р. в УРСР iснувало 6242 православнi парафiї, з яких лише 175 – захiдноукраїнськi. Але у 4 галицьких областях парафiї розподiлялись непропорцiйно. Iз них 154 дiяли на Тернопiльщинi, на Львiвщинi – 11, а на Станiславщинi i Дрогобиччинi ще менше – вiдповiдно 6 i 4 парафiї.
Часткову достовiрнiсть цих даних вдалось пiдтвердити вiднайденою у ДАЛО копiєю «Iнформацiйного звiту за IV квартал 1945року» уповноваженого РСРПЦ при РНК по Львiвськiй обл. А. Вишневського за № 030 вiд 3 січня 1946р., надісланого республiканському уповноваженому П.Ходченку. У звiтi зазначається, що станом на 1 січня 1946р. у Львiвськiй обл. дiяло 11 парафiй РПЦ, з яких 7 було створено протягом 1945 р. [10, арк.3].
З 1946 р., тобто після офіційної ліквідації унії на території Галичини, у користування західноукраїнським православним громадам було передано велику кількість порожніх уніатських храмів. Згідно із вказівкою республіканського уповноваженого, з травня 1946 р. Львівсько-Тернопільському єпархіальному управлінню було дозволено зайняти приміщення колишньої уніатської митрополії, розміщені навколо Львівського собору св. Юра [11, арк. 13], яким після Львівського Собору став кафедральним храмом Львівського православного архиєрея. Але місцевою владою це рішення виконувалось неохоче, про це свідчить лист владики Макарія від 6 червня 1946 р., в якому він просить прискорити процес звільнення приміщень навколо собору [11, арк. 14]. Рада Міністрів УРСР, акцентуючи увагу голови Львівського облвиконкому на важливості передачі колишніх уніатських митрополичих покоїв під єпархіальне управління, у листі від 27 вересня 1946 р. просить терміново вжити заходів щодо виселення приміщень при кафедральному соборі Юра [11, арк. 15].
У 1947 р. владика Макарiй (Оксiюк) повiдомляє у «Єпархiальному вiснику», що усi без винятку храми Львова стали православними [62, с. 14], але їх було не достатньо для православної пастви повоєнного Львова. Згідно з листом республіканського уповноваженого № 93/с від 22 травня 1946 р. [11, арк. 13], у разі відкриття нових релігійних громад міська влада мала право надавати їм у користування порожні костели. Цим дозволом скористались православні львів’яни, оскільки в колишньому прокатолицькому Львові були порожніми дуже багато культових споруд Римо-Католицької Церкви.
Процес передачі цих будівель у користування православних громад у період 1946-47 рр. був набагато довшим, ніж наприкінці 1945 р., оскільки тепер він проходив згідно з усіма нормами радянської бюрократичної системи. Про це свідчать віднайдені у ДАЛО офіційні документи з архіву уповноваженого по Львівській області.
Після Львівського Собору першим переданим у користування православних львів’ян був костел св. Миколая. Лист із документами на відкриття цього храму А.Вишневський направив до республіканського уповноваженого ще на початку жовтня 1946 р. [4, арк. 103-105], а офіційний дозвіл № 779 від члена Ради І. Іванова був отриманий лише у середині квітня 1947 р. [4, арк. 76].
8 червня 1947 р. архиєпископ Макарій (Оксіюк) у співслужінні духовенства з колишніх уніатів звершив чин освячення цього костелу в православний храм. Цій події раділи не лише у Львові, про урочистість на своїх сторінках розповів навіть “Журнал Московской Патриархии” [67].
У цьому ж році владика Макарій у листі від 17 червня звертається до А.Вишневського з проханням зареєструвати релігійну громаду при Остробрамському костелі, що знаходиться по вул. Леніна у Львові. До свого прохання архиєпископ долучив звернення громади [4, арк. 85-87].
17 серпня 1947 р. селяни Львова, що проживали по вул. Кульпарковській, подали прохання про реєстрацію православної парафії при колишньому римо-католицькому костелі, що знаходився у цьому районі [4, арк. 89]. Пройшовши довгі бюрократичні коридори радянських канцелярій [4, арк. 99, 107-109, 111], лише на початку грудня 1947 р. питання про відкриття цієї парафії було вирішене позитивно [4, арк. 112].
Разом із зміною внутрішньодержавної політики щодо Церкви відбулась різка зміна ставлення до потреби відкриття православних храмів Галичини. У деяких регіонах віруючі через необережність могли втратити свої храми. Непорозуміння сталось у 1949 р. у м. Жовква, яке було одним із центрів католицизму на Львівщині. У цьому місті після возз’єднання залишались діючими два храми, але оскільки більшість жовківчан були в опозиції до Православ’я і не відвідували православні храми в місті, один із священиків був переведений на іншу парафію. Станом на 1949 р. один маленький дерев’яний храм у місті уже був не в змозі вмістити всіх парафіян. Але коли було зроблено спробу перейти до храму, який у 1946 р. був зачинений у зв’язку з відсутністю парафіян, православній громаді Жовкви місцевий райком партії у цьому відмовив. Лише за особистою вказівкою голови Ради для віруючих цього міста було відчинено просторий храм колишнього василіанського монастиря [12, арк. 16].
Події у Жовкві легко пояснити в контексті розпочатої загальнорадянської політики, спрямованої на зняття з реєстрації релігійних громад і зачинення храмів, якими вони користувались. У листі № 1102/с від 1 лютого 1950 р., який А.Вишневський отримав від заступника голови Ради Г. Бєлишева, зазначалося що потрібно підготувати документи на зняття з реєстрації парафій, що не мають священика [13, арк. 23]. На початку 1952 р. релігійні громади діяли у 89% населених пунктів Західної України, але лише 42,5% з них мали своїх священиків [45, арк. 125]. В “Інформаційному звіті за І квартал 1950 р.” Львівській уповноважений зазначає, що справі із закриття парафій допоможе оподаткування псаломщиків та старост громад, а також збільшення протипожежних і протиаварійних вимог до храмів [13, арк. 12].
На початку 50-х рр. у ряді населених пунктів Галичини релігійні громади, збираючись у недільні дні групами по 40-50 чоловік, самостійно звершували у храмах богослужіння [14, арк. 134], оскільки в цей період уповноважений знімав з реєстрації громади, які не виявляли турботи до присланих їм священиків [15, арк. 230].
У листi республiканського уповноваженого [21, арк. 45] зазначається, що станом на 1 січня 1950 р. iз РПЦ на Галичинi возз’єдналось 2594 греко-католицькі парафiї.
У доповiднiй записцi Г.Карпову вiд iнспектора Ради В.Петрунiса, датованiй 30 жовтня 1946 р. зазначається, що на цей день на реєстрацiї в уповноваженого у Львiвськiй обл. є 440 церков, з яких 332 зареєстрованi iз унiатства, а 104 ще не возз’єднались [11, арк. 47]. Процес приєднання парафiй УГКЦ до православ’я проходив поступово.
Станом на 1 січня 1950 р. на реєстрацiї в уповноваженого по Дрогобицькій обл. нараховувалось 731 православна парафiя, у Львiвськiй обл. зареєстровано 611 парафiй, у Станiславськiй – 605, а на Тернопiльщинi – 822 парафiї. Галицькi парафiї на цей час в Українському екзархатi (9383 парафiї) займали 29,5% [21, арк. 45], а в загальнiй кiлькостi парафiй РПЦ (14477) [63, с. 274] — 19,1%.
На початок 1952 р. у західноукраїнських областях, де відбувся процес возз‘єднання уніатів з РПЦ – Дрогобицькій, Львівській, Станіславській, Тернопільській та Закарпатській, – на 3616 населених пунктів діяло 3227 парафій, або у 89% поселень, проти 56% в інших західноукраїнських областях (Волинській, Ровенській, Ізмаїльській, Чернівецькій, котрі умовно можна назвати західноукраїнськими областями другої групи) і 36% у східних областях України.
З 1949 р. місцеві органи майже у масовому порядку розпочали вилучення у релігійних громад їх парафіяльних будинків для загальних цілей села. Часто траплялись випадки, коли за відсутності у громади будинку у неї для “загальних цілей села” вилучали діючі храми. Так у 1950 р., вилучене у православної громади с. Рудки колишнє приміщення костелу, яким вони користувались, було переробленє на бібліотеку-склад, а вилучений у 1952 р. у віруючих с. Гніздичів (Жидачівський р-н) храм був переобладнаний у клуб [20, арк. 36]. Щоб припинити свавілля місцевої влади, Львівський облвиконком дав вказівку припинити без санкції облвиконкому вилучення у парафій будинків та храмів. Але не зважаючи на це, уповноважений фіксував неодноразові порушення представниками місцевої влади чинного законодавства про культи. Так, у період Великодніх свят 1952 р. секретар Великомостівського райкому КП(б)У обмежив проведення служб у с.Деревня та с.Кулява, а голова Путомитівського райвиконкому заборонив священику с.Кореличі проводити богослужіння у другий та третій день Великодніх свят, а уповноважений Буського райкому КП(б)У у третій день Пасхи в с.Яблонівка взагалі вилучив ключі від храму [15, арк. 57].
Щоб краще контролювати облік храмів, уповноважені, починаючи з 1952 р., “оформляють усі церкви договорами та заводять на них регістраційні справи”.
У 1950-60 рр. надзвичайних змiн у кiлькiсному складi парафiй не вiдбулося. Як правило, в областях знiмали з реєстрацiї 1–3 храми, але оскiльки бажання вiруючих Галичини мати дiючi храми було досить велике, РСРПЦ при РМ змушена була реєструвати щорiчно по кiлька нових парафiй.
Щоб не змiнювати кiлькiсть парафiй РПЦ, які були зареєстрованi у РСРПЦ саме у цей перiод уповноважений по Львiвськiй обл. вдався до певних хитрощів, які полягали в перевiрці зареєстрованих на цей час парафiй з метою зняття фактично недiючих, для того щоб взяти на їх мiсце возз’єднанi громади пiсля 1948 р., таким чином не збiльшуючи загальну кiлькiсть зареєстрованих парафiй РПЦ.
Станом на 1 січня 1960 р. пiсля розформування Дрогобицької обл. на Львiвщинi було зареєстровано 1252 православні парафiї [23, арк. 3], у Станiславськiй обл. – 642 [23, арк. 124], у Тернопiльськiй – 804 [23, арк. 136]. Отже, на початку 1960 р. у захiдноукраїнських областях дiяло 2698 зареєстрованих православних парафiй. З1950 по 1960 рр. кiлькiсть парафiй у цих областях зменшилась на 71.
На початку 60-х років у зв’язку з активним промисловим розвитком Галичини на її адміністративній мапі з’являються нові населені пункти. На півночі Львівської області центром відкритого Львівсько-Волинського вугільного басейну стає м.Червоноград. Це місто розмістилось на території м. Кристинополя. У молодому місті, що будувалось виключно на радянських засадах, тривалий час не було жодного діючого храму. Приміщення колишніх католицьких монастирів, які збереглись на території Кристинополя, місцевою владою використовувались не за призначенням.
Але у 1957 р. православні червоноградці виявили бажання відкрити у місті храм. Згідно з доповідною запискою А. Вишневського 5 березня 1957 р., делегація з Червонограда, у кількості п’ятьох осіб була прийнята головою Львівського облвиконкому С. Стефаником. Він, прийнявши їх заяву, запевнив, що це питання буде розглянуто і вони отримають відповідь. Таке ставлення місцевої влади не задовільнило віруючих, і вони заявили голові облвиконкому, про намір масового збору підписів про відкриття в місті храму. Зростаюча релігійність православних червоноградців викликала в місцевої влади бажання переобладнати храм колишнього василіанського монастиря у спортзал [17, арк. 52].
Г.Карпов, розуміючи, що масовий збір підписів серед населення міста може вплинути на зростання релігійності в місті, радив відкрити храм [17, арк. 53]. У листі № 903 від 17 квітня 1957 р. С. Стефаник, розглядаючи питання про відкриття храму у Червонограді, зазначив: “Не погоджуюсь з думкою Карпова, треба переробити під спортзал” [5, арк. 57-58]. Жителі міста розділились на два табори: одні хотіли бачити в місті діючий храм, а інші, підігріті свіжою порцією комуністичної агітації, направляли у різні урядові установи заяви, в яких вимагали не відкривати храм [5, арк. 59].
Не маючи змоги боротися з радянським деспотизмом, група віруючих самовільно збудувала в місті дерев’яну каплицю, в якій мали намір задовільняти свої релігійні потреби. Але завдяки старанням місцевої влади, вона скоро зникла з міста [5, арк. 86-87]. Православним червоноградцям вдалось відкрити храм у своєму місті лише у середині 1988 р.
До початку 60-х років на Галичині ще не простежуються факти масового зачинення храмів. Як правило, з реєстрації знімались лише давно не діючі релігійні громади, але і такі випадки були поодинокими [22, арк. 12-17].
З 1960 р. радянський уряд розпочав процес масового закриття галицьких храмів. З поміж перших були зачинені храми, які у 1945-46 рр. відкривались з пропагандисткою метою: показати перевагу православного обряду над уніатським [6, арк. 75]. Як правило, такі храми відкривались у містах, і після возз’єднання уніатів у таких населених пунктах діяло по два храми. Заходами радянської влади один з них зачинявся, а парафії об’єднувались в одну громаду, в користуванні якої залишався лише один храм.
Масові закриття храмів розпочались у 1961 р., чому сприяла поява пакету нормативних актів про посилення контролю за дотриманням радянського законодавства про культи і поступки, які під тиском світської влади у 1961 р. прийняла на Архиєрейському Соборі ієрархія РПЦ.
Iз прийняттям нового Статуту РПЦ у 1961 р. з’явились можливiсть владним органам зачиняти храми “за бажанням вірян”. За 5 рокiв життя за новим Статутом Православна Церква в СРСР втратила велику кiлькiсть дiючих храмiв.
У доповiднiй записцi “Про хiд виконання постанови Ради Мiнiстрiв СРСР” вiд 16 березня 1961р. i Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 29 квітня 1961 р. “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи” № 67 від 23 травня 1962 р. [7, арк.16-21] вказується, що на 400 iз 1207 парафiй, зареєстрованих у Львівській обл., станом на 1 січня 1961 р. релiгiйне життя припинилось або згасає. Iз 28 виявлених незареєстрованими 25 припинили дiяльнiсть у зв’язку з порушенням радянського законодавства про культи.
1961 р. згiдно звище згаданою доповiдною запискою з реєстрацiї знято 77 релiгiйних громад, а станом на 20 травня 1962 р. знято ще 62. Не зважаючи на це, iз 1068 зареєстрованих парафiй у владних структурах вважали дiючими лише 800. Пiсля переводу єпархiальними управлiннями духовенства на тверду ставку урядовцi бажали бачити дiючими лише 500 громад, а решта згiдно з їх планами, мали об’єднатись i перереєструватись. Заходи з введення твердої ставки для духовенства, на думку мiсцевих владних структур, пiдiрвуть їх матерiальну основу i релiгiйний обряд, що дозволить скоротити кiлькiсть малих парафiй [7, арк. 17,19].
У відповідності до виданих Постанов, виконкоми місцевих рад депутатів трудящих у 1961-62 р. провели “Одночасний облік релігійних об’єднань, молитовних будинків і майна, що знаходилось у користуванні громад”. Внаслідок цього були виявлені значні порушення чинного законодавства як з боку парафій, так і з боку представників влади на місцях.
Внаслідок проведених заходів, у наступні два роки на Галичині поступово перестала діяти майже третина храмів.
Узгодження Положення про управління РПЦ із радянським законодавством, призвело до того, що священик позбавлявся своїх прав на парафії, окрім “відправлення культу”. Вся влада переходила виконавчому органу із трьох мирян, який затверджувався місцевою Радою: цим заходом було забезпечено поступове розкладання парафії, а отже, і всієї Церкви зсередини. Для всіх було зрозумілим, кого і з якою метою, призначала керівництвом парафій безбожницька КПРС.
Під натиском влади ці виконавчі органи погодились на закриття більшої частини храмів. Тому цей процес урядовці трактували як особисте бажання віруючих, про що свідчили їх письмові заяви [28-32; 34-37; 41].
Деякі працівники місцевих органів влади самі допускали дії, що суперечили радянському законодавству про культи, відкрито та грубо втручались у внутрішньоцерковні справи. Так, наприклад, 21 травня 1962 р. секретар Радехівського райвиконкому (Львівська обл.) викликав до себе священиків і повідомив їм про храми, що будуть зачинені у 1962 р. На цьому ж засіданні в присутності ІІ секретаря райкому партії, заврайфінвідділу та народного судді зажадав від них припинення богослужінь у названих храмах [27, арк. 92]. В окремих районах Галичини були випадки, коли представники партійно-радянського активу під час вилучення приміщень у знятої з реєстрації релігійної громади вдавались до надмірного адміністрування – самі намагалися вивезти культове майно. Згідно із звітом республіканського уповноваженого, такі факти мали місце у Сколівському та Бродівському районах Львівської обл. [27, арк. 92-93].
Щоб попередити зловживання місцевих чиновників, голова Ради у справах РПЦ у листі № 1936-689 від 30 липня 1962 р. нагадує про те, що рішення про реєстрацію та зняття з неї парафій належить виключно Раді [26, арк. 36].
Він розумів, що кожний факт адміністрування, незаконого закриття храмів, образи почуттів віруючих об’єктивно сприяє посиленню впливу Церкви на населення і наносить шкоду комуністичному вихованню трудящих.
Починаючи з 1964 р., у звітах уповноважених зазначались факти активізації релігійних почуттів у віруючих Галичини. Вони заявляли місцевим уповноваженим про те, що віруючі бажають відновлення старого порядку, коли священик сам керував справами в Церкві та обслуговував відразу кілька парафій. На прийомах багато віруючих, а також священнослужителів використовували посилання на те, що на території Львівської та Тернопільської обл. для віруючих існують інші порядки, що дозволяють священику служити у двох храмах, збиратись віруючим без священика.
Обмеження православних віруючих і духовенства в Галичині призвело до відродження в деяких регіонах Галичини уніатства.
Як уже зазначалось, за пропозицією уповноваженого РСРПЦ по Київській обл. Сухоніна, викладеною у листі від 1964 р., західноукраїнським єпархіям були надані певні попущення, але Галицька Церква і після 1965 р. залишалась в набагато гірших умовах, якщо порівняти їх з періодом 1945-48 рр.
На 1 січня 1965 р. у Львiвськiй обл. залишалось на реєстрацiї в уповноваженого лише 635 парафiй [39, арк.196-218], на Iвано–Франкiвщинi – 375 [39, арк. 34-90], у Тернопiльськiй обл. – 521 парафiя [40, арк. 74-107]. Всього на теренах захiдноукраїнських областей залишалась 1591 парафiя, якi займали 35% вiд загальної кiлькостi парафiй Українського екзархату (4539) i близько 21% парафiй РПЦ.
Згiдно з даними, викладеними у “Довідці про кiлькiсть дiючих церков i знятих з реєстрацiї i не використаних будiвель станом на 1 січня 1965 р.”, в Iвано–Франкiвськiй обл. знято з реєстрацiї 275 громад, 216 храмiв з яких не використовуються за призначенням радянської влади. Відповідно, у Львiвськiй обл. зачинено 560 храмiв з яких не використовувалось 369; а на Тернопiльщинi iз 290 зачинених храмiв не використовувалось 178 [42, арк.1].
Доля зачинених храмiв спочатку вирiшувалась лояльно, мiсцевi органи ще на протягом 1962 р. самi мали вирішити долю порожніх культових споруд [24, арк.13-14]. Але вже у листi №276 вiд 20 березня 1962 р. заступник уповноваженого РСРПЦ при РМ СРСР по УРСР М.Гладарєвський пiдписав смертний вирок 71 храму на Львiвщинi, 40 — станiславським храмам i 26 – тернопiльським [24, арк. 24-25].
В офiцiйних статистичних даних, які подавались у РСРПЦ, зменшилась кiлькiсть парафiй у мiстах i селищах міського типу. Це зменшення було досягнене завдяки вдалому манiпулюванню статистичними даними. Так, у Львiвськiй обл. станом на 1 січня 1962 р. iснувало 1130 зареєстрованих православних парафiй, з яких 52 у мiстах , а у селищах міського типу — 18 [24, арк.182], а вже через рiк у листi № 24 вiд 6 березня 1963 р. направленому до РСРПЦ i уповноваженому УРСР Г.Пiнчуку вiд уповноваженого по Львiвськiй обл. М.Винниченка [25, арк.39], було подано два додатки. До першого увiйшли 32 мiськi парафiї, які були зареєстрованi по Львiвському промисловому облвиконкому [25, арк.40-41], а до другого додатку увiйшов список релiгiйних громад, зареєстрованих по Львiвському (сiльському) облвиконкомі [25, арк.42-72]. Коли детально опрацювати список iз 889 парафiй, що були внесенi до сiльських, то серед них «вiднайдуться» загубленi 20 мiських i 18 селищних парафiй.
У «Звiтi про пiдсумки проведеного в УРСР одночасного облiку релiгiйних i молитовних будiвель i майна, що знаходяться у користуваннi церковних органiв» подається iнформацiя про те, що паралельно iз зареєстрованими парафiями РПЦ в УРСР дiяли 89 громад вiруючих унiатського спрямування, 43 з яких на Львiвщинi i 44 на Станiславщинi [24, арк. 9].
Вiдомостей про православне духовенство у повоєнний час дуже мало. Станом на 17 вересня 1939 р. 5 православних парафiй Галичини обслуговувало 8 священикiв. У звiтi уповноваженого по Львiвськiй областi А.Вишневського за IV квартал 1945 р. вiдзначено потребу у православному духовенствi. Це прохання було зумовлене направленням двох священикiв РПЦ на парафiї УГКЦ i вiдкриттям двох нових парафiй РПЦ. А.Вишневський пропонує домовитись iз екзархом про направлення на Львiвщину ще 10–15 православних священикiв [10, арк.1].
У перiод пiсля Львiвського собору основу православного духовенства Галичини складали колишнi унiатськi священики. Дуже часто в сучасній літературі, в тому числі і в працях закордонних історіографів, зазначається, що лише 22% греко-католицького духовенства Галичини не підтримали “Ініціативної групи” і не возз’єднались із РПЦ. Саме такі дані подали 9 квітня 1946 р. в інтерв’ю кореспондентові ТАРС члени президії Львівського Церковного Собору 1946 року: протопр. Г. Костельник, єпископ Антоній (Пельвецький) та єпископ Михаїл (Мельник).
Проаналізувавши всі відомі на сьогодні статистичні дані, можна впевнено сказати, що ця цифра далеко не відповідає істині. Справа в тому, що возз’єднані з РПЦ 997 західноукраїнських уніатських священиків складають 78% (цифра, що ввела науковців в оману) лише від 1270 священиків УГКЦ, які в березні 1946 року залишились на волі. У 1944 році у трьох галицьких уніатських єпархіях Галичини насправді служило набагато більше духовенства.
За даними, віднайденими у фондах ДАЛО, станом на 1939 р. лише на 1308 уніатських парафіях Львівщини служило 822 священики [2, арк. 1]. П.Вільховий в “Інформаційному звіті про роботу уповноваженого Ради у справах релігійних культів” повідомляє ЦК КП(б)У, що станом на 1 січня 1945 р. на реєстрації в уповноваженого РСРК по УРСР знаходилось 2402 священослужителі УГКЦ, серед яких 21 декан, 1694 священики і 368 диякони, котрі в основному обслуговували галицькі парафії за винятком 4 у Чернівецькій обл. і 2 у Волинській [44, арк. 16].
За звинуваченням у співпраці з ОУН-УПА велика кількість духовенства УГКЦ була репресована органами НКВС. З 11 квітня 1945 р. внаслідок арешту митрополита Йосипа (Сліпого) та інших єпископів [1, арк. 52-66, 91-93] УГКЦ залишилась без єпископату. Окрім ієрархії, як свідчить В.Маркус, до часу Львівського Собору (8-10 березня 1946 р.) було заарештовано близько 800 священиків [69, с. 105].
Згідно з даними архіву уповноваженого РСРПЦ по УРСР на початку 1946 р. на реєстрації уже залишалось 1294 уніатські священики, які обслуговували 658 парафій у Дрогобицькій обл., 522 у Львівській обл., 568 у Станіславській обл. і 539 у Тернопільській обл. [26, арк. 3, 10]. А станом на березень 1946 р. УГКЦ нараховувала уже 1270 священослужителів, із яких 997 підтримали “Ініціативну групу” і протягом 1946-47 рр. офіційно оформили своє возз’єднання з РПЦ.
Оскільки процес возз’єднання був довгий, то цю цифру (22%) не можна вважати остаточною. На користь цієї думки свідчить і “Додатковий список духовенства, що возз’єдналось з Православною Церквою”, який нараховував 44 колишні уніатські священики і був оприлюднений на початку 1949 р., не треба забувати і про 32 священики, які ще до Львівського Собору мали намір приєднатись до РПЦ минаючи “Ініціативну групу”.
Зважаючи на те, що у 1945-46 рр. було заарештовано велику кількість духовенства УГКЦ, то на сьогодні можна лише умовно визначити відсоткову частину уніатського духовенства, що виявило супротив “Ініціативній групі”. Проаналізувавши всі вище викладені дані, впевнено можна сказати, що в опозиції до “Ініціативної групи” офіційно залишилось більше 40% уніатського духовенства.
Д.Поспіловський у своїй праці “Русская Православная Церковь в ХХ веке”, використовуючи дані ДАРФ (ф. 6991 с, с. 256/2), твердить про те, що на 1959 р. у західних областях УРСР знаходилось 1643 колишні уніатські священики, з яких 1243 приєдналося до РПЦ, а 347 залишились уніатами [63, с. 464]. Отже, станом на 1959 р. офіційно в опозиції до РПЦ залишалось ще 27,8%.
Неофіційно в опозиції до Православ’я залишалось набагато більше духовенства. На початку возз’єднавчого процесу о.д. Гавриїл Костельник у листі до Патріарха Алєксія І (Сіманського) зазначає, що свідомо до “Ініціативної групи” приєдналось не більше 50 священиків [43, арк. 52-53].
Для чого ці дані були сфабриковані, дає нам зрозуміти “Інформаційний звіт за ІІІ квартал 1945 р.” уповноваженого по Львівській обл. від 6 жовтня 1945 р., в якому він зазначив, що радянська влада у 1946 р. у процесі об’єднання сподівається на співпрацю 90% західноукраїнського духовенства УГКЦ [9, арк. 18].
Факт утворення опозиції возз’єднавчому процесу спричинив до сповільнення офіційно-канонічного оформлення переходу уніатських парафій та духовенства в лоно РПЦ.
У перше повоєнне десятилiття у кiлькiсному складi духовенства особливих змiн не було. Щорiчно через рiзні причини залишали служiння по кiлька священикiв у кожнiй iз галицьких областей, тому списки духовенства скорочувались, але не дуже рiзко. Значний вiдтiк православного духовенства спостерiгався на початку 50-х рр. Основна кiлькiсть духовенства, що вибуло, була заарештована за звинуваченням у зв’язках з ОУН. Лише за I квартал 1950 р. у Львiвськiй єпархiї було заарештовано 26 священикiв [13, арк. 5], а за весь 1950 р. заарештовано 45 душпастирiв [13, арк. 26]. Тільки у другiй половинi 50-х рр. масовi арешти припинились.
Згідно з “Інформаційним звітом” республіканського уповноваженого за І квартал 1952 р., зазначається, що у 5 західноукраїнських областях, де відбулось возз’єднання, 3227 парафій обслуговувало 1370 священиків. Тобто 57,5%, а в 1957 р. – 42% діючих західноукраїнських парафій залишались без священиків, у той же час у західних областях другої групи цей показник відповідав 29%, а у східних областях священиків не вистачало лише у 16% діючих парафіях [45, арк. 125].
З 1957 по 1960 р. значних змін у кількості душпастирів в Галичині не відбулось. Так, на Iвано-Франкiвщинi за цей період не дорахувались 10 священикiв, а на Тернопiльщинi — 5. Щоб не зменшувати загальну кiлькiсть священикiв, правлячi архiєреї на вiльнi парафiї у своїх єпархiях залучали до служiння випускникiв вiдновлених духовних шкiл Московської Патрiархiї. I уже станом на 1960 р. у Iвано-Франкiвськiй єпархiї несли служiння 10 душпастирiв, якi здобули духовну освiту у вiдновлених духовних школах РПЦ пiсля 1945р. У Львiвськiй єпархiї служили 7 випускникiв духовних академiй i 32, що закiнчили семiнарiю, а на Тернопiльщинi несли служiння лише 5 священикiв, якi здобули освiту у вiдновлених духовних школах.
У зв’язку з особливостями нової полiтики радянського уряду, зумовленими появою постанови РМ СРСР вiд 16 березня 1961 р. та РМ УРСР вiд 29 квітня 1961 р. «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи», органи влади провели цiлеспрямовану полiтику на скорочення чисельностi духовенства, що мало посприяти подальшому зменшенню кiлькостi дiючих парафiй.
Внаслiдок проведеної роботи, у 1961–62 рр. лише у Львiвськiй обл. iз 507 священикiв i 5 дияконiв, що були на реєстрацiї в уповноваженого у 1960 р., на 20 травня 1962 р. залишилось лише 480 священикiв i 4 диякони.
Не кращими було становище i в iнших галицьких регiонах. Уже в 1962 р. на Тернопiльщинi залишилось 295 священикiв, що на 35 менше у порiвняннi з 1960 р., на Iвано–Франкiвщинi стало менше на 20 священикiв, оскiльки залишилось лише 212 пастирiв [24, арк. 286].
З 1962 по 1965 рр. в кількісному складі духовенства різких змін не було, тому що на цей час основним завданням радянського уряду було зачинення храмів і зняття з реєстрації діючих парафій.
З 1946 по 1959 р. галицькі єпархії очолювали 3 православні архіпастирі. У зв’язку із розформуванням Дрогобицько–Самбiрської єпархії правлячого архієрея цієї єпархії єпископ Григорія (Закаляка) iз 21 травня 1959 р. переведено на Чернiвецько–Буковинську єпархію [58, с.733]. З цього часу на Галицьких землях в УРСР несли архіпастирське служіння лише 2 архієрея з осередками у Львові та Івано-Франківську.
З вище наведеного ми можемо зробити висновок, що Церква в Галичині у повоєнний період, починаючи із 1945 р., не зважаючи на своє структурне відновлення, зазнала від радянської влади утисків, обмежень у правах, дискримінації, а з часом і прямого переслідування. Прагнучи до ідеологічної уніфікації суспільства, а також до підриву соціальної бази національно-повстанського руху, що діяв у Галичині, радянське керівництво вирішило знищити Церкву як одну з причин, яка заважала цьому. Методи, за допомогою яких було здійснено цей план, були випробувані в СРСР ще в 30-ті роки: шантаж, силовий та ідеологічний тиск, репресії.
У статті зроблена спроба виділити етапи зміни керівництвом СРСР своєї політичної лінії щодо Церкви в радянській Галичині. В перші повоєнні роки в цьому регіоні радянський уряд на перший план висунув стратегію співробітництва з Церквою та релігійними організаціями. Зрозумівши, яким авторитетом користується духовенство у місцевого населення, влада, залишивши за собою всі повноваження щодо вирішення правового статусу Православної Церкви в СРСР, прагнула поставити собі на службу її потенціал. За такі поступки, як реставрація Патріархії, відновлення духовних шкіл, видавничої бази РПЦ, клір мав у подальшому платити лояльним ставленням до політичної системи.
Вже вкотре за свою майже двотисячолітню історію Церква змушена була поступатись власним суверенітетом, обмежити свою діяльність юридичними приписами, потерпати від втручання у церковні справи некомпетентних чиновників. Але незважаючи на це, Православна Церква в Галичині незмінно проповідувала істинне вчення і виховувала своїх вірних згідно з моральними заповідями, що походять від самого Бога. Будучи не в силі змінити будь-що у своєму вчені, Церква не могла замовкнути, припинити проповідь істини, при тому, що інші вчення та ідеологічні засади рекомендувались та розповсюджувались державними інстанціями. В цьому аспекті Церква абсолютно вільна від держави, тому колізії, що виникали, завжди вирішувались однозначно. У Древній Церкві, коли іудейський синедріон хотів заборонити апостолам проповідь вчення Христа Спасителя, святі апостоли Петро та Іоанн сказали: ”Судить чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?” (Дії. 4.19)
Антирелігійна політика радянського уряду нанесла сильний удар по самій державі, тому що не зважаючи на свій матеріальний земний характер, держава все-таки слабший боговстановлений інститут у порівнянні з Церквою, яка була створена такою, що «ворота пекла не здолають її” (Мф. 16.18). Завдяки благодаті Святого Духа, у період гонінь, коли заборонялось відкрито сповідувати Християнську віру, люди, не маючи відповідної релігійної освіти, не відвідуючи храми та богослужіння, зберегли у своїх душах віру в Бога.
Події, що відбулись у повоєнній Галичині, мають безпосередній та опосередкований резонанс у сучасній міжконфесійній ситуації в незалежній Україні та певним чином впливають на соціокультурні та політичні явища сьогодення. Ось чому було необхідно показати церковний погляд на ці події, що в подальшому дасть можливість моделювання перспективних взаємин Православної Церкви в Україні з державою та іншими конфесіями, що діють на території нашої країни.
Література
1. Державний Архів Львівської області (далі – ДАЛО). Фонд 3 Партархів Львівського ОК КПУ. Опис 1. Спр. 212. Информация, докладные записки обкома партии в ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У о настроении местного населения в связи с опубликованием статьи В.Росовича (Я.А.Галана) “С крестом или ножем”, воссоединение греко-католической и русской православной церквей о ходе обсуждения обращений правительства УССР к населению западных областей Украины. — 198 арк.
2. ДАЛО. Фонд р-1332 Архів уповноваженого РСРПЦ по Львівській області (далі Ф. р-1332). Опис 1. Спр. 1. Сведения о количестве церквей и служителей культа по Львовской обл. – 29 арк.
3. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 1. Спр. 2. Указания и инструкции уполномоченных по делам православной церкви при СНК СССР по УССР и переписка по их выполнению. — 31 арк.
4. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 1.Спр. 5. Отчеты о количестве православных церквей по Львовской обл. — 152 арк.
5. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 1. Спр. 12. Сведения о православных церквях и молитвенных домах по Львовской области. — 100 арк.
6. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 1. Спр. 14. Списки действующих и снятых с учета церквей и молитвенных домов по Львовской обл. — 147 арк.
7. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 1. Спр. 19. Сведения о цервях и молитвенных домах.— 198 арк.
8. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 1. Руководящие указания уполномоченного по делам русской православной церкви при СНК УССР и переписка по их выполнению за 1945 г. — 35 арк.
9. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 3. Информационные отчеты и докладные уполномоченного Совета по делам православной церкви за 1945 г. — 22 арк.
10. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 4. Інформаційні відгуки і доповіді уповноваженого Ради в справах Руської православної церкви при РМ УРСР за 1946 р. — 45 арк.
11. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 5. Переписка з уповноваженим Ради в справах РПЦ при РМ УРСР про релігійні свята і роботу з священиками уніатами і інше за 1946 р. — 55 арк.
12. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр.17. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого в справах руської православної церкви за 1949 р. — 138 арк.
13. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 18. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого Ради у справах Руської православної церкви за 1950 р. — 99 арк.
14. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 19. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого Ради у справах Руської православної церкви за 1951 р. — 89 арк.
15. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр. 20. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого Ради у справах Руської православної церкви за 1952 р.— 164 арк.
16. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр.24. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого в справах руської православної церкви за 1956 р. — 186 арк.
17. ДАЛО. Ф. р-1332. Опис 2. Спр.25. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого в справах руської православної церкви за 1957 р. — 162 арк.
18. Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського. Фонд 304. Дисертації студентів КДА. Дис.2163. Оксиюк М. Эсхатология св. Григория Нисского (Патрологическое иследование). – К., 1911. — 842 арк.
19. Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі –ЦДАВОВУ). Фонд 4648. Архів уповноваженого по УРСР (далі – Ф. 4648). Опис 1. Спр. 19. Документы о греко-католической церкви в Западных обл. Украины и ликвидации (информационная статья, доклады, справки, переписка за 1946 г.). — 6 арк.
20. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 150. Сведения о количестве церквей и молитвенных домов, изъятых у церковных общин с 1949-1956 год и их использовании для культурно-хозяйственных целей по областям Укр. ССР. — 151.арк.
21. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 167. Статистические сведения о количестве православных церквей, молитвенных домов, монастырей и духовенства по Украинской ССР на 1957 год. — 209 арк.
22. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 187. Переписка с Советом по делам русской православной церкви при СМ СССР по вопросам, относящемся к деятельности за 1959 год. — 35 арк.
23. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 200. Статистические сведения о действующих церквях, молитвенных домах и монастырях по областям Украинской ССР по состоянию на 1 января 1960 г. — 175 арк.
24. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 268. Сводные статистические отчёты по религиозных объединениях и не действующих молитвенных зданиях по областям Украинской ССР по состоянию на 1 января 62 г. — 350 арк.
25. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 280. Сведения о действующих церквях и молитвенных домах по новому административному делению и о составе служителей культа по областям Украинской ССР (от буквы “К” до “Ч”) за 1963 г. т.II. — 280 арк.
26. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 322. Переписка с Советом по делам русской православной церкви за 1962 год. — 32 арк.
27. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 323. Информация, докладные записки и справки уполномоченного Совета по УССР, представленные в высшые правительственные и партийные органы республики о религиозной обстановке, о поцессах и явлениях, происходящих в религиозных организациях, о состоянии контроля за выполнением законодательства о культах. 5 мая – 10 декабря 62 г. — 253 арк.
28. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 385. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвенных домов (решения исполкомов, выписка из протоколов заседания Совета) по Ив. Франковской области за 1963 год. Т.VIII. — 392 арк.
29. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 386. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвенных домов (решения исполкомов, выписка из протоколов заседания Совета) по Ив.- Франковской области за 1963 год. Т.IХ. — 424 арк.
30. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 391 Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвенных домов (решения исполкомов, выписка из протоколов заседания Совета) по Львовской области за 1963 год. Т.ХІV. — 524 арк.
31. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 392 Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвенных домов (решения исполкомов, выписка из протоколов заседания Совета) по Львовской области за 1963 год. Т.ХV. — 453 арк.
32. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 398. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвенных домов (решения исполкомов, выписка из протоколов заседания Совета) по Тернопольской области за 1963 год. Т.ХХI. — 156 арк.
33. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 410. Заявления верующих о возобновлении деятельности церквей и молитвенных домов и жалобы по вопросам, относящимся к русской православной церкви по Ивано-Франковской, Закарпатской, Кировоградской, Луганской обл. — 373 арк.
34. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 423. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытие молитвенных домов по областям Украинской ССР за 1964 год. Т. І от буквы “В” до “И”. – 402 арк.
35. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 425. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытие молитвенных домов по Львовской обл. за 1964 год. Т. ІІІ. – 346 арк.
36. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 426. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытие молитвенных домов по Львовской обл. за 1964 год. Т. IV. – 381.
37. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 427. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытие молитвенных домов по областям Украинской ССР за 1965 год. – 369 арк.
38. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 429. Специальные донесения уполномоченных Совета по областям Украинской ССР о религиозных праздниках и случаях религиозного суеверия за 1964 год. — 135 арк.
39. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 431. Списки действующих церквей, молитвенных домов и служителей культов в связи с новым административным делением по областям Украинской ССР по состоянию на 1.01.1965г. Том I (от буквы “В” до “Л”). — 278 арк.
40. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 432. Списки действующих церквей, молитвенных домов и служителей культов в связи с новым административным делением по областям Украинской ССР по состоянию на 1.01.1965г. Том II (от буквы “Н” до “Ч”).— 194 арк.
41. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 446. Информация и докладные записки ответственных работников, уполномоченного Совета, направленные в ЦК КПУ, Совет Министров УССР, Совет по делам русской православной церкви при СМ ССР о состоянии контроля за выполнением законодательства о культах по областям УССР за 1965 год. — 222 арк.
42. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 449. Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытие молитвенных домов по областям Украинской ССР за 1965 год. – 317 арк.
43. ЦДАВОВУ. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 8. Информации уполномоченного Совета о ходе подготовки и воссоединении униатской церкви с русской православной церковью в Западных областях Украины. — 166 арк.
44. Центральний державний архів громадських організацій України (далі – ЦДАГОУ). Фонд 1 ЦК Компартії України (далі Ф. 1). Опис 23. Спр. 1640. Информационные отчеты, справки о работе уполномоченных по делам религиозных культов при СНК СССР по Украинской ССР. — 207 арк.
45. ЦДАГОУ. Ф. 1. Опис 24. Спр. 1572. Вопросы научно-атеистической пропаганды. Вероисповедания, Церкви, молитвенные дома (Вопросы уполномоченного совета по делам религиозных культов и православной церкви по УССР). – 340 арк.
46. Божою Милістю, Смирений Макарій, єпископ Львівський і Тернопільський, священно-Архімандрит Почаївської св. Успенської Лаври. Пастирям і пастві Святої Православної Церкви і всім чадам Галичини. (11) 24. 6. 1945. – Львів, 1945. – 4 с.
47. Г. К. Два наші владики // Єпархіальний вісник. – 1946. - № 5. – С. 6-9.
48. Історія міст і сіл України в 26 томах. – Т. VIII (Івано-Франківська обл.). – К.: Інститут історії АН УРСР, 1971, – 699 с.
49. Постанова про управління Русською Православною Церквою // Єпархіальний вісник. – 1947. - № 7. – С. 195-199.
50. Територіальний устрій (станом на 1 червня 1997 року). – Тернопіль: РОМС – К., 1997. – 237 с.
51. [Указ про призначення прот. М. Оксіюка на Львівсько-Тернопільську єпархію] // ЖМП. – 1945. - №8. – С. 20.
52. Указ Президії Верховної Ради. 9 .ХI .1962 р. м. Київ // Прикарпатська правда. – 10. ХI. 1962. – № 222 (5312).
53. Указы и назначения // ЖМП. – 1946. – № 6. – С. 14-15.
54. Бендасюк С. Православна св. Георгієвська церква у Львові // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 5. – С. 10-21.
55. Блохин Ю. На українському терені: Зміни територій і населення // Енциклопедія українознавства: Загальна частина з 3-х т. / Ін-т укр. археографії АН України, Наукове тов. ім. Т. Шевченка в Сарселі; Фундація Енциклопедії України в Торонто. – Репринтне вид. з 1946. – К.: Віпол, 1994 - 1995. – Т. ІІ. – С.592-596.
56. Витович І. Галичина // Енциклопедія українознавства / Перевид. в Україні репринт з вид. 1955 – 1984 р. – Львів: Наукове т-во ім. Т. Шевченка у Львові, 1993. – С. 343-347.
57. Дністрянський М. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. – Львів: Світ, 1992. – 144 с.
58. История Русской Церкви книга ІХ. Ципин. В. прот. История Русской Церкви 1917-1997. – М.: Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1998. – 831 с.
59. Кметь В. Львівська Православна єпархія: минуле і сучасність // Православний вісник. – К.: Видання Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2001. – № 7-8. – С.32-46
60. Кубійович В. Адміністративний розподіл українських територій // Енциклопедія українознавства: Загальна частина. В 3-х т. / Ін-т. укр. археографії АН України, Наукове тов. ім. Т. Шевченка в Сарселі; Фундація Енециклопедія України в Торонто. – Репринтне видання з 1949 р. – К.: Віпол, 1994-1995, т. І. – С. 23-29.
61. Лагодич М. Галицьке дитинство „Православного вісника” (До 55-річчя з дня виходу першого числа „Православного вісника”) // Православний вісник. – К.: Видання Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2001. – № 7-8. – С.55-59
62. Макарій, архиєп. Православна Церква в Західних областях України // Єпархіальний вісник. – 1947. - № 1. – С. 12-14.
63. Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. – М.: Республика, 1995. – 511 с.
64. Ружицький К. Киево-Львовские торжества Праволавия // ЖМП.– 1946. – № 4. – С. 5-12.
65. Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей: Учебное пособие. В 2-х т. – М.: Русские огни, 1994. - Т. 2. – 320 с.
66. С. Х. Владика Макарій // Єпархіальний вісник. – 1946. – № 4. – С. 5-7.
67. Хруцький С. Незабываемое торжество // ЖМП. – 1947. – № 7. – С. 77-78.
68. Цыпин В. А. прот. Церковное право: 2-е изд. – М.: Изд-во МФТИ, 1996. – 442 с.
69. Markus Vasyl. Religion and nationalism in Soviet Ukraine after 1945. – Cambrige, Massachusetts: Ukrainian Studies Fund Harvard University, 1985. – 122 р.


Создан 11 ноя 2008



bogoslov.cv.ua cerkva.te.ua Парафія св. пророка Іллі cerkva.if.ua

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: