Економічна політика радянського уряду як засіб боротьби з Православною Церквою в СРСР у середині ХХ




© свящ. Миколай Лагодич,
кандидат богословських наук,
викладач-методист Богословського відділення Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

Економічна політика радянського уряду як засіб боротьби з Православною Церквою в СРСР у середині ХХ ст.

© Лагодич М. свящ. Економічна політика радянського уряду як засіб боротьби з Православною Церквою в СРСР у середині ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 291-292. – Філософія. – Чернівці: Рута, 2006. –– С. 67-70.

Зважаючи на те, що природа Церкви різниться від природи держави для досягнення своїх цілей вони користуються різними засобами. Держава опирається на матеріальну силу, включаючи також і пряме фізичне насилля, а Церква володіє лише релігійно-моральними засобами для духовного керівництва своїми вірними та навернення нових чад. Тому Церква та держава, маючи свої окремі сфери дії, свої особливі засоби в принципі незалежні один від одного. Але ця незалежність не носить абсолютного характеру, оскільки Церква не є “царство не від світу цього”, тому що діє в реальному світі, а її члени повинні одночасно бути громадянами, тобто підкорятись як церковним так і державним законам.
Але все-таки є області, що не можуть бути байдужими і для Церкви і для держави. Але їх співпраця залежить від юридичного статусу котрий має та чи інша Помісна Церква, а правовий суверенітет на території держави належить державній владі. Відповідно вона й опреділює правовий статус Помісних Церков.
Антирелігійній діяльності уряд СРСР надавав неабиякої ваги. Для більш швидкого відокремлення Церкви від держави було розвернуто надзвичайно широку антирелігійну діяльність.
У радянській релігійній політиці цього періоду простежуються декілька фаз, котрі в дечому замінювали одна одну, але в загальному вони взаємно перепліталися. Значного удару Православній Церкві було нанесено низкою ще ленінських декретів 1917–20 рр., ключовим і роковим серед котрих був “Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (23.01.1918 р.)”. Він опирався на вчення К. Маркса про матеріальний базис і надбудову ( за ленінським розумінням Церква, як ідеологічна інституція є складовою надбудови ), котра у випадку позбавлення базиса, повинна була відмерти. Цей Декрет радянського уряду відкрив шлях для широкомасштабної антирелігійної боротьби, котра в СРСР тривала не одне десятиліття. Тому вже не має можливості говорити про нейтралітет такої держави, про її чисто світський характер.
Дана наукова розвідка ставить за мету звернути увагу науковців на одному з аспектів антирелігійної боротьби радянської влади проти Православної Церкви в СРСР, котрий не отримав достатнього висвітлення у науковій літературі
Незважаючи на те, що тема даного дослідження досить ґрунтовно забезпечена архівними та друкованими джерелами [1-5], але сучасні вітчизняні та закордонні дослідники лише оглядово зупинялись на економічній політиці радянського уряду як засобі боротьби з Православною Церквою в СРСР у середині ХХ ст. [6-7]. В останній період у вітчизняній історіографії з’явились публікації, котрі можна вважати першим кроком на шляху до повномасштабного та неупередженого вивчення історії Церкви у післявоєнний період [8]. Їх автори, базуючись на нових, раніше малодоступних матеріалах, дають зразок об’єктивного, позбавленого штампів та міфологем, підходу до аналізу документів.
Для того, щоб краще вникнути у суть економічної політики уряду СРСР щодо Церкви в середині ХХ ст., поклавши в основу даного дослідження доступні архівні та друковані джерела, розглянемо основні законодавчі акти, котрі регулювали у цей період фінансово-економічні відносини уряду та Православної Церкви й висвітлимо методи їх реалізації на території СРСР.
Паралельно з радянським законодавством про релігійні культи, різними державними органами була прийнята ще ціла низка рішень, які стосувались оподаткування духовенства.
В кінці війни податки духовенства регулювались циркулярним листом Наркомфіну СРСР № 198 від 17 квітня 1944 р. та листом начальника управління податків і зборів НКФ УРСР № 9-35 від 25 квітня 1944 р. У відповідності з цим документом оподаткування не охоплювало пресвітерів малих парафій, які за здійснення релігійних обрядів та таїнств не брали грошей і натуральних пожертвувань [2, арк. 3]. Оподаткування служителів релігійних культів та інших осіб, які отримували прибутки від релігійних громад, здійснювались на загальних засадах, передбачених статею 19* Указу Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1943 р. “Про прибутковий податок з населення”. Для нарахування податку враховувався весь прибуток отриманий за здійснення треб незалежно від того, з якого джерела вони отримали цей прибуток – від єпархії, парафії чи безпосередньо від віруючих. Викладачі духовних шкіл та хористи оподатковувались за розміром заробітної плати за місцем її виплати на однакових підставах з усіма робітниками і службовцями [3, арк. 6].
9 листопада 1945 р. з’явився інструктивний лист Наркомфіну СРСР № 620 “Про порядок обкладання прибутковим податком викладачів духовних шкіл”, а 17 червня 1946 р. – інструктивний лист Міністерства фінансів СРСР “Про обкладання податками служителів релігійних культів”. Однак всі три згадані документи втратили силу з виходом постанови РМ СРСР “Про порядок обкладання податками служителів релігійних культів” та однойменного інструктивного листа Управління податків і зборів Мінфіну СРСР направлений міністерствам фінансів союзних і автономних республік, крайовим, обласним, повітовим, міським і районним фінансовим відділам. Постановою передбачалось диференційоване оподаткування служителів релігійних культів: за здійснення релігійних обрядів у порядку ст. 19 Указу Президії Верховної Ради “Про прибутковий податок з населення”, а по зарплаті в державних і кооперативних організаціях, від викладацької діяльності в духовних школах та роботи в органах управління релігійних товариств – у порядку з ст. 5 цього Указу на однакових підставах з усіма робітниками та службовцями.
10 червня 1945 року з’явилась інструкція № 346 Наркомфіну “Про сільськогосподарський податок”, згідно з якою з священиків що мали польові посіви чи робочу худобу теж стягувався сільськогосподарський податок.
Духовенство платило також так званий “культурний збір” – платежі на потребу житлового і культурно побутового будівництва, а також військовий податок у відповідності з Указом Президії Верховної Ради від 28 грудня 1941 р. та інструкцією Наркомфіну СРСР № 833 від 30 грудня 1943 р. [6, с. 102-103; 108-109].
Досить своєрідним засобом зменшення прибутку священиків стали штрафи. Адміністративний штраф у розмірі 50 крб. накладався з різних причини (присутність дітей у храмі під час богослужіння і залучення їх до церковного хору, здійснення треб на квартирах).
Згідно вище згаданих урядових постанов і указів Церква і духовенство обкладалось різноманітними непосильними поборами та податками. Поряд з цим існував іще один надзвичайно дієвий спосіб фінансового розорення Церкви, котрий виявлявся у добровільних внесках в Фонд охорони пам’яток архітектури та Фонд миру.
Церковне керівництво намагалось добитись загального знищення податків із прибутку духовенства, в тому числі і пенсій з престарілих церковно- і священнослужителів. Д. Поспіловський свідчить, що 3 серпня 1954 р. у РСРПЦ було спеціальне засідання з питання загального зниження оподаткування, на котрому ярим противником зниження був зам. голови С. Бєлишев. Він заявив, що перекваліфікація оподаткування з 19* на 18 статтю було б рівносильно признанню Церкви у якості “…деякої громадсько-корисної організації в нашому соціалістичному суспільстві”. При голосуванні – “За” – 7, “Проти” – 3. Рада висловилась за перекваліфікацію оподаткування духовенства за 18 статтею, хоча Рада Міністрів втілила це рішення в життя лише у 1981 р. [4, арк. 276].
Усі досягненні успіхи керівництва РПЦ у боротьбі за знищення податків із парафій та духовенства звелись нанівець після підписання М. Хрущовим постанови РМ СРСР № 263 від 16 березня 1961 р. котрою вводилось законодавство СРСР від 1929 р., котре забороняло благодійницьку діяльність (сюди входила фінансова допомога парафіям і монастирям), посилювало податкову політику. Ця постанова підтверджувала оподаткування духовенства і всіх церковних прибутків по ст. 19 “Указу Президії ВР СРСР від 30 квітня 1943 р.”, тобто з максимальним податком у 81 %.
Єдиним полегшенням у цій постанові був п. 6, котрий звільняв від оподаткування допомоги на лікування котра видавалась Церквою один раз на рік в сумі, що не перевищувала місячної ставки, а для осіб старших 60 рр. – двомісячної ставки. Це дає підставу думати, щодо 1961 р. брались податки і з допомоги на лікування [7, с. 294].
Економічні зміни, нав’язані Церкві в 1961 р., потрібно розглядати як один із заходів розпочатого при М. Хрущові гоніння на Православну Церкву в СРСР. Офіційна “хрущовська” адміністрація проголошувала своєю ціллю відновлення “ленінської соціалістичної законності після зловживань Й. Сталіна”. Його звинуватили у спотворенні радянських законів про релігію [7, с. 294].
В цілому ж система оподаткування духовенства відзначалась нестабільністю, мінливістю, складністю, містила суперечливі положення. Все це ускладнювало роботу податкових служб і життя духовенства, що потерпало від непродуманих рішень і дій державних органів.
Не було у роки війни і в післявоєнний період спеціальних законодавчих актів, щодо пенсійного забезпечення духовенства. Воно здійснювалось на загальних підставах, про що практично не знали на місцях. Це був той випадок, коли дрібні виконавці та функціонери користувались не законом, а політичними настроями центру, що традиційно мав антицерковне спрямування.
Не вловивши змін, які сталися у стосунках між державою та віруючими, вони за інерцією продовжували утиски духовенства. Навіть обласним і республіканським уповноваженим РСРПЦ та РСРК доводилось звертатись за консультаціями в Москву з цього приводу. 7 грудня 1944 р. член Ради І. Іванов на запит П. Ходченка повідомляв, що за Конституцією СРСР церковнослужителі не позбавлені виборчих прав, тому за ними зберігається право на пенсію, призначену за трудову діяльність, що передувала виконанню обов’язків священослужителів. Стосовно цієї категорії людей застосовувалось загальне, встановлене для всіх громадян Радянського Союзу соціальне законодавство [3, арк. 11].
Але як з’ясувалось, такі підходи не вирішували всіх проблем, що виникали у зв’язку з нарахуванням пенсій духовенству.
Дискримінація священослужителів місцевими органами спостерігалась і по лінії підвищення ставки плати за житло. Численні звернення духовенства в різні інстанції змусили керівництво Ради у справах РПЦ 13 липня 1945 р. звернутись у Наркомат комунального господарства з роз’ясненням: в якому, зокрема, підкреслювалось: “Оскільки у відповідності з Сталінською Конституцією духовенство в нинішній час користується виборчими правами, то застосовувати до них ставки квартирної плати, встановлені для нетрудових елементів, неправильно. До них слід застосовувати загальні ставки, встановлені вказаним законом для трудового населення” [1, арк. 12].
Зміни керівництвом країни політичного курсу щодо Церкви стимулювали розробку і впровадження в життя широкого спектру правових актів, переважна частина яких виглядала як поспішна реакція на урядове замовлення і не відзначались продуманістю та глибиною аналізу ситуації в суспільстві.
З вище викладеного можна зробити лиш єдиний висновок, що економічна політика радянського уряду щодо Церкви була скерована на урізання всіх можливих джерел прибутків, на повсякчасне придушення діяльності шляхом податкового гніту, унеможливлення задоволення елементарних потреб, як от: будівництво житла для священиків, ремонт храмів тощо.
В середині ХХ ст. Православна Церква в СРСР дійсно зазнавала надзвичайних утисків, обмежень в правах, дискримінацію, а з часом і прямого переслідування. Прагнучи до ідеологічної уніфікації суспільства радянське керівництво вирішило знищити Церкву, як одну із причин, яка заважала цьому. В середині ХХ ст. вже вкотре, за свою майже двотисячолітню історію, Церква змушена була поступатись власним суверенітетом, обмежити свою діяльність юридичними приписами, потерпати від втручання некомпетентних чиновників у церковні справи.
Антирелігійна політика радянського уряду в кінцевому рахунку нанесла сильного удару по самій державі, тому що не дивлячись на свій матеріальний земний характер, держава все таки слабший боговстановлений інститут у порівняні з Церквою, що була створена такою, що "ворота пекла не здолають її” (Мф. 16.18). Завдяки благодаті Святого Духа, у період радянських гонінь, коли заборонялось відкрито сповідувати Християнську віру, люди не маючи відповідної релігійної освіти, не відвідуючи храми та богослужіння зберегли у своїх душах віру в Бога. Про що явно свідчить активний сплеск релігійності у період горбачовської „перестройки”...

1. Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО). Фонд 4648 Архів уповноваженого по УРСР (далі – Ф. 4648). Опис 1. Спр. 8. Циркулярные, инструктивные письма Совета по делам русской православной церкви при СМ СССР уполномоченым на местах за 1945 год.— 18 арк.
2. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 2. Спр. 12 Переписка с Советом по делам религиозных культов при Совете Министров СССР по вопросам снятия с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвеных домов по областям Украинской ССР за 1946 год. – 86 арк.
3. ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 1. Инструктивные письма и указания Совета по делам русской православной церкви при Совете Народных Комисаров СССР по вопросам деятельности религиозных объединений.— 12 арк.
4. Центральний державний архів громадських організацій України. Фонд 1 ЦК Компартії України. Опис 23. Спр. 887. Постановление СНК СССР об организации Совета по делам религиозных культов, справки, переписка о реагировании населения и священиков на обращение членов инициативной групы по воссоединению греко-католической церкви с руско-православной церковю.- 48 арк.
5. Голодний М. Радянське законодавство про релігійні культи. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1968. – 111 с.
6. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні в 1943-1946 р. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 404 с.
7. Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. – М.: Республика, 1995. – 511 с.
8. Шліхта Н. Економічна політика радянської влади, щодо Церкви в Україні у післявоєнний період // Всеукраїнська міжнародна християнська асамблея “Заповідь новою даю Вам: любіть один одного” (Іоанна 13,34). Науково-практична конференція, Київ, 17-18 лютого 1998 р. Доповіді, повідомлення. /Упорядники В. Д. Буркевич, А. В. Губар, А.В.Денисенко. – К.: Українська Православна Церква, 1998. – С. 156-158.


Создан 14 апр 2008



 
bogoslov.cv.ua cerkva.te.ua Парафія св. пророка Іллі cerkva.if.ua

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: