СИСТЕМА ОБЛІКУ І РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВОСЛАВНИХ ГРОМАД І ДУХОВЕНСТВА В СРСР У ПЕРІОД 1945-65 РР.: АНАЛІЗ ЗА

СИСТЕМА ОБЛІКУ І РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВОСЛАВНИХ ГРОМАД І ДУХОВЕНСТВА В СРСР У ПЕРІОД 1945-65 РР.: АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ.



© священик Миколай Лагодич,
кандидат богословських наук,

Доцент,
викладач-методист Богословського відділення
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича


СИСТЕМА ОБЛІКУ І РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВОСЛАВНИХ ГРОМАД І ДУХОВЕНСТВА В СРСР У ПЕРІОД 1945-65 РР.: АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ.

© Лагодич М. свящ. Система обліку і реєстрації православних громад і духовенства в СРСР у період 1945-65 рр.: аналіз законодавчої бази // Богословський вісник . – Чернівці, 2011. – №4. – С. 11-21

 

З’ясування кількості діючих парафій різних конфесій в УРСР у період її звільнення від завойовників ускладнювалось цілим рядом факторів. Відступ з гітлерівцями частини автокефального та уніатського духовенства; переселення польського населення з України до Польщі, а українського з польських територій до УРСР; відновлення радянської влади – все це різко змінило атмосферу релігійного життя. Пам’ятаючи сумний досвід міжвоєнних років, віруючі та духовенство не поспішали афішувати свої громади, вони очікували, як поведуть себе більшовики цього разу. Новостворені апарати Рад у справах РПЦ та релігійних культів протягом 1944 р., лише налагоджували свою роботу. Статистичні дані за ці роки суперечливі, оскільки на кінець першого півріччя 1944 р. реєстрація храмів, релігійних громад і духовенства лише розпочинались.

Одним з перших серед урядових рішень про релігію та Церкву стала Постанова РНК СРСР за № 1325 від 28 листопада 1943 р. “Про порядок відкриття церков”, котру спільно підписали В. Молотов та Я. Чадаєв (керуючий справами РНК СРСР). Цей документ регулював процедуру відкриття храмів.

Порядок обліку та реєстрації молитовних будинків та храмів, релігійних громад і духовенства був детально викладений в інструкції Ради у справах РПЦ для уповноважених облвиконкомів від 5 лютого 1944 р.

В інструктивному листі перераховувались документи, необхідні для реєстрації громад: заява, підписана не менше ніж 20 повнолітніми (з 18-річного віку) громадянами з місцевих жителів, не позбавлених судом виборчих прав і не судимих; імений список усіх, хто підписав заяву з даними про їх громадянство, місце роботи, вік, місце проживання, судимість чи її відсутність; договір на оренду приміщень, завірений нотаріусом, або сільрадою; список за формою вищезгаданого іменого списку на осіб, що входили до складу виконавчого органу, обраного на загальних зборах громади для управління молитовною спорудою і культовим майном, та осіб вибраних до ревізійної комісії (по 3 особи); опис наявного культового майна громади та довідки органів санітарного нагляду й пожежної інспекції про стан молитовної споруди.

Міськ- і райвиконкоми після отримання заяви від віруючих не приймали рішень по ній. До їх компетенції належало право з’ясувати, чи дійсно заявники відбивають настрої групи віруючих, чи діють від себе особисто; встановити назву храму, про котрий ідеться у проханні, вияснити його технічний стан, а також як це приміщення використовувалось до цього часу, інформувати про те, коли і ким даний храм був зачинений. Місцеві виконавчі комітети мали вказати кількість діючих храмів у даному районі та відстань до найближчої культової споруди.

Не пізніше як через 10 днів після надходження заяви чи доручення уповноваженого про здійснення вказаної перевірки, всі матеріали зібрані республіканським урядом чи облвиконкомом направлялись для розгляду і подальшого проходження.

Згідно Постанови № 1325, у випадках, коли місцеві інстанції вважали доцільним і можливим задовільнити прохання віруючих про відкриття храму чи молитовного будинку, всі матеріали та висновки мали надсилатись до Ради у справах РПЦ для подальшого вирішення питання. На своєму засіданні Рада розглядала заяви, що надійшли, а також висновки до них і виносила своє рішення. Якщо члени РСРПЦ погоджувались з думкою місцевих виконкомів про відкриття храму, тоді попереднє рішення Ради подавалось на затвердження до союзного уряду. Після цього, прийняте на вищому рівні рішення доводилось до відома РНК республіки та облвиконкомів, для наступної реєстрації нової релігійної громади та оформлення передачі віруючим церковної будівлі.

У разі, коли клопотання віруючих не задовільнялось, уряд республіки чи облвиконком був зобов’язаний винести обгрунтоване рішення (копія з котрого надсилалась до РСРПЦ) про яке повідомлялась група віруючих, яка підписала заяву.

У областях де перебували архиєреї РПЦ уповноважені Ради у порядку перевірки прохань з’ясовували у них, чи вони підтримують клопотання віруючих, чи вважають за можливе відхилити їх. В останньому випадку заяви передавались архиєрею для повідомлення про це віруючих. Якщо заяви від релігійних громад надходили безпосередньо до глави єпархії, він повинен розглянути їх і передати уповноваженому РСРПЦ лише ті, котрі він вважав за потрібне задовільнити.

Релігійне товариство і служитель культу могли розпочати свою діяльність лише з отриманням від обласного уповноваженого Ради довідки про реєстрацію [8, арк. 14-17].

До вирішення питання про відкриття храму в прийнятому Постановою № 1325 порядку райвиконкоми та міськвиконкоми не мали права дозволяти в церковних приміщеннях проведення разових богослужінь та різних релігійних обрядів, скликання організаційних зборів віруючих, здійснення виборів виконавчих органів релігійних громад та інше.

Не пізніше семи днів після отримання від РНК республіки, облвиконкому прийнятого урядом СРСР рішення Ради у справах РПЦ при РНК СРСР про відкриття храму, райвиконком чи міськвиконком мав відрядити свого представника (чи зобов’язати сільраду) з метою укладення договору з віруючими та передачі їм молитовної споруди з культовим майном. Договір укладався у двох примірниках, причому його мали підписати не менше двадцяти віруючих даної парафії, за таким же зразком складався інвентарний опис отриманого культового майна. Один примірник договору та опису передавався уповноваженому Ради, а другий – релігійній громаді, котра несла відповідальність за збереження та належний стан храму і культового майна.

Таким чином, віруючі не могли придбати у власність ні храму, ні предметів культового призначення, а лише користуватись ними безтерміново та безкоштовно.

Якщо молитовна споруда стояла на обліку як історичний чи архитектурний пам’ятник, то при укладанні договору та передачі її віруючим мав бути присутній представник органів Народного комісаріату освіти чи головний архітектор міста. В цьому випадку договір складався у трьох екземплярах, один з яких передавався цьому представнику.

На основі Постанови РНК СРСР № 715 від 8 квітня 1945 р. “Про заходи по збереженню та реставрації пам’ятників архітектури у Володимирській обл.” встановлювався єдиний для всіх порядок використання всіх без винятку пам’ятників архітектури на підставі охоронноорендних договорів, включаючи умови орендної плати. В ході укладання договору в присутності представника обласного відділу у справах архітектури до цього документа можна було вносити пункт про реставраційно-ремонтні роботи в будівлях-пам’ятниках за рахунок орендаря [13, с. 96].

Таким чином, держава, переложуючи витрати на відновлення історико-культурних пам’яток на віруючих (коштів у бюджеті на це в той час не було), опосередковано сприяла їх збереженню для нащадків та охороні від подальшого руйнування.

Надання віруючим молитовного приміщення в муніципалізованому чи приватному будинку допускалось на умовах оренди і лише після отримання дозволу на відкриття в даній місцевості Церкви в порядку, що передбачався вищезгаданою Постановою № 1325.

Торкаючись компетенцій місцевої влади, Г. Карпов підкреслював, що рай(міськ)виконкоми повинні були наглядати за тим, щоб релігійні громади та їх виконавчі органи і духовенство не розпочинали своєї діяльності до отримання від уповноваженого Ради довідки про їх реєстрацію. Це правило не поширювалось на ті релігійні громади, що були реєстровані до видання РСРПЦ “Інструкції” для уповноважених. У тих випадках, коли місцеві владні структури виявлять з боку релігійних громад і духовенства порушення діючого законодавства про релігійні об’єднання, вони повинні негайно повідомити про це уповноваженому Ради і до його вказівок не застосовувати щодо таких громад і священослужителів жодних санкцій.

Згідно постанови РНК СРСР за № 1325 та інструктивного листа від 5 лютого 1943 р. реєстрації підлягали керівники центрів усіх релігійних об’єднань (єпископи, пресвітери), котрі повинні були подати на ім’я уповноважених при облвиконкомах заяву, анкету з зазначенням призвища, імені та по-батькові, духовного сану, дати народження, детального переліку попередньої служби чи роботи й місцепроживання у той час. Необхідно було вказати про місцеперебування під час окупації та судимість. Крім того, вимагалась копія посвідчення чи довідки про призначення. Війна загострила проблему забезпечення храмів священослужителями: багато релігійних громад залишилось без душпастирів. В інструктивному листі Г. Серпова подібна ситуація дістала наступне трактування. Якщо протягом року в храмі з будь-яких причин не проводилось богослужіння, поновлення молитовних зібрань у ньому ставало можливим лише після виконання всієї процедури, передбаченої Постановою за № 1325 для відкриття культових споруд.

З вище викладеного ми бачимо, що Постанова за № 1325 та “Інструкція для уповноважених…” мали регулювати процес обліку, реєстрації релігійних громад, відкриття нових парафій. Лише у маштабах України цей процес охопив тисячі храмів, сотні тисяч віруючих і направити потік у потрібне русло було не просто. Вихід підказувала ситуація, до того ж він задовільняв генеральну установку партійної лінії, що передбачала утримання релігійного життя в певних рамках, створення перешкод для зростання релігійних громад, поширення впливу Церкви у суспільстві. В постановах був закладений механізм “сповільненої дії”, котрий максимально бюрократизував, ускладнював проходження документів коридорами влади. Те, що у вирішенні питання про відкриття храму були задіяні міські, районі, обласні виконавчі комітети, уряди республік і СРСР, Рада у справах РПЦ, її уповноважені при РНК республіки та облвиконкомах, а також єпископи чи керуючі єпархіями, програмувало тяганину, плутанину, невдоволення віруючих. Штучно ускладнений шлях від подання заяви до реєстрації храму та релігійної громади мав іще раз пригадати про те, хто є господарем становища, узалежнити людей від державного апарату. Простим віруючим, особливо у сільській місцевості, було важко без сторонньої допомоги та числених консультацій досягти позитивного результату.

Що вже говорити про релігійні громади, якщо навіть ієрархи не мали можливостей ознайомитись з документами що безпосередньо їх торкались. Так на запит Закарпатського єпископа проте, якими законами СРСР та УРСР регулюються взаємини між державою та Церквою, керівництво Ради надіслало йому перелік законодавчих актів 1918, 1919, 1920, 1927, 1932 років, а про останні нормативні акти навіть не згадало. А вже йшов 1947 р. [4, арк. 13]. А прагнення Дніпропетровського єпископа Андрія /Комарова/ ознайомитись з текстами постанов та рішень державних органів, щодо Руської Православної Церкви, місцевий уповноважений характеризував як негативну рису [12, арк. 69].

Застереження Г. Карпова, що “Інструкція для уповноважених…” є конфіденційною, призначеною для службового користування, тому знайомити з її змістом віруючих і духовенство заборонялось” [10, арк. 7-8] зобов’язувало місцевих уповноважених засекречувати ці документи. Відповідні вказівки давались місцевим уповноваженим і в подальшій їх роботі. Так у листі до А. Вишневського за № 624 від 20 жовтня 1956 р. заст. упов. по УРСР Г. Катунін наказує не давати віруючим детальних пояснень [1, арк. 29].

Як і решта урядових рішень, Постанова № 1325 “обростала” коментарями, циркулярами, що мали в цілому обмежувальний характер і утискали інтереси Церкви. Так у листі члена Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР М.Тагієва до А. Вільхового від 29 серпня 1947 р. містилось пояснення: “Клопотання віруючих про відкриття молитовного будинку може розглядатись Радою, якщо є вільна споруда молитовного будинку чи інша придатна вільна споруда (націоналізована чи муніціпалізована). І лише у виключних випадках у тих місцях, де чисельність віруючих настільки значна, що відкриття молитовного будинку викличе крайню необхідність і політичну доцільність, віруючі можуть орендувати будинок за дотриманням таких умов:

а) якщо цей будинок цілком вільний від будь-яких мешканців, як всередині орендованої споруди, так і у дворі;

б) якщо поруч з орендованим будинком немає шкіл, дитячих садків (будинків), чи інших культурно-освітніх установ;

в) якщо орендований будинок за технічними характеристиками цілком придатний для проведення в ньому молитовних зібрань.” [9, арк. 156].

З вигнанням окупантів з території України гостро постали питання статусу та юридичного оформлення цих питань. Союзний уряд видав постанову № 404 від 17 квітня 1943 р. “Про порядок обліку та використання націоналізованого, безнаглядного і безгосподарського майна”. Згідно з постановою таке майно передавалось фінорганам для реалізації через торгівельну мережу. 17 червня 1944 р. Г. Карпов надіслав листа В. Молотову, в котрому зазначив, що громади не в змозі придбати найнеобхідніших предметів і пропонував змінити редакцію положення. Як не дивно у червні цього ж року заступник голови уряду підписав відповідне розпорядження, що 30 червня набуло вигляду Постанови РНК № 801. Цим документом стаття 5 була доповнена пунктом “і”, згідно якого предмети релігійного вжитку (ікони, хрести, лампади і т. д.) передавались безкоштовно релігійним громадам для використання у храмах чи молитовних будинках після попереднього внесення до інвентарного опису”.

Наведений документ доповнювався постановою РНК № 1402 від 2 червня 1944 р., у якій зокрема вказувалось, що культове майно, котре було вивезене окупантами і поверталось назад, мало безкоштовно передаватись парафіям [2, арк. 19].

1 грудня 1944 р. уряд видав Постанову № 1649-486 с про звільнення приміщень державних і громадських установ зайнятих у роки окупації релігійними громадами [11, арк. 3]. Парафіям надавався час для пошуку іншого приміщення, котре вони могли або орендувати, або отримати від держави безкоштовно, що враховуючи стан спустошених війною міст і сіл України, було проблематичним.

В роки окупації під культові приміщення були пристосовані здебільшого клуби та школи, адже у сільській місцевості інших споруд громадського користування не було. На будівництво нових шкіл у держави не вистачало коштів, тому вирішено було потіснити віруючих. Постанова РНК СРСР за № 586 від 16 квітня 1945 р. по суті дубліювала грудневу постанову 1944 р. за № 1643-468 с, однак вона торкалась лише питань, пов’язаних зі шкільними приміщеннями [3, арк. 1].

Останні дві постанови значною мірою стосувались будівель, щодо 20-30 років належали віруючим як храми і були конфісковані та переобладнані на будівлі культурного - освітнього і господарського призначення, а в роки окупації повертались віруючим. Оскільки на території Галичини у період 1939-41 років радянська влада старалась відзначитись політикою віротерпимості, тому масових вилучень культових будівель там не було, з цієї причини в роботі ці документи в роботі детально не розглядаються.

На початку 50-х років у зв’язку з зміною політичного курсу СРСР щодо Церкви, розпочався процес зачинення храмів і молитовних будівель. Особливо він активізувався на протязі 1961-65 рр. У цей період виконкоми керуючись рішеннями ЦК КПРС і Постановою РМ СРСР “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи” проводили роботу по впорядкуванню діяльності релігійних громад згідно до діючого законодавства про культи, в наслідок якої за ці п’ять років з реєстрації було знято майже половину діючих парафій.

Відсутність відповідних нормативних актів, які б регулювали процес закриття храмів приводила до того, що деякі працівники місцевих органів влади самі допускали дії, що суперечили радянському законодавству про культи, відкрито та грубо втручались у внутрішньоцерковні справи.

Щоб попередити безчинства місцевих чиновників член Ради Г. Козирєв у листі за № 1342 від 26 квітня 1961 р. [5, арк. 6] виклав ряд нормативних норм, дотримання котрих давало підставу для зачинення молитовних будівель. Перш ніж ставити запитання про зняття з реєстрації парафії, згідно з цим листом, місцевий уповноважений зобов’язаний, по кожному зокрема випадку, подати розширений звіт про діяльність даної релігійної громади. У котрому мали бути відображені: богослужбове життя даної парафії (у випадку його відсутності, подавались причини, що спонукали до цього), стан релігійної обрядовості, відвідуваність місцевим населенням храму та його реакція на попередню роботу по зачиненню храму. Окрім цього у звіті уповноважений був зобов’язаний висвітлити стан двадцятки та розмір прибутку парафії за останні 2-3 роки, а також дати технічну характеристику культової споруди даної парафії (з додатком фотографії) вказати існуючі пропозиції щодо майбутнього використання цієї будівлі, а також зазначити відстань до найближчої діючої парафії.

Процес зняття з реєстрації релігійних громад і зачинення діючих храмів проходив набагато простіше від їх реєстрації. Підготовлений місцевим уповноваженим пакет документів з відповідною постановою райміськвиконкому передавався республіканському уповноваженому. Хоча остаточне рішення приймалось Радою у справах РПЦ.

Активізація радянським урядом процесу зняття з реєстрації парафій РПЦ спричинила суперечки щодо використання молитовних будівель релігійних громад, які юридично перестали існувати. Відсутність прямих нормативних актів, щодо цього питання, ускладнювала вирішення цієї проблеми навіть на рівні республіканського уповноваженого, про що свідчить письмовий запит заст. уповноваженого по УРСР за № 317 від 19 червня 1965 р. направлений ним до РСРПЦ [6, арк. 4].

У відповідь на запит М. Гладарєвського заст. голови Ради В. Фуров повідомив, що споруди знятих з реєстрації релігійних організацій можуть бути передані виконкомам районних(міських) Рад депутатів трудящих чи у тимчасове користування кооперативам, суспільним організаціям, колгоспам на основі договорів про оренду на загальних підставах, або можуть бути продані тим же кооперативам, суспільним організаціям чи колгоспам з дозволу Ради Міністрів. Згідно з листом В. Фурова, остаточне рішення про використання, переобладнання недіючих молитовних будівель приймається обласними(краєвими) Радами депутатів трудящих по узгодженню з РСРПЦ [7, арк. 5].

Після цього роз’яснення суперечки навколо церковних будівель ще довгий період не вчухали, про що свідчить на початку 60-х років іще велика кількість пустуючих храмів.

 

Джерела та література

1.                   Державний Архів Львівської області (далі ДАЛО). Фонд р-1332 Архів уповноваженого РСРПЦ по Львівській області (далі Фонд р-1332). Опис 1. Спр. 12. Сведения о православных церквях и молитвеных домах по Львовской области. — 100 арк.

2.                   ДАЛО. Фонд р-1332. Опис 2. Спр.17. Інформаційні відчити і доповідні уповноваженого в справах руської православної церкви за 1949 р.— 138 арк.

3.                   Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). Фонд 4648 Архів уповноваженого по УРСР (далі Фонд 4648). Опис 1. Спр. 11. Докладные записки Уполномоченого Совета по УССР, представленые в Совет Народных Комисаров УССР, о религиозной обстановке, о процесах и явлениях, происходящих в религиозных организациях за 1945 год. — 6 арк.

4.                   ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 26. Статистические отчеты о числености рабочих и служащих по полу, возрасту, стажу непрерывной работы и фонде заработной платы за 1947 год.— 2арк.

5.                   ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 237. Переписка с Советом по делам русской православной церкви при СМ ССР по вопросам относящимся к деятельности церкви за 1961 год.— 10 арк.

6.                   ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 414. Сведения о действующих церквях, молитвеных домах по новому административному делению и о составе служителей культа по областям (от буквы “К” до “Ч”),-Т. ІІ за 1963 год. – 280 арк.

7.                   ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 1. Спр. 444. Циркулярные, инструктивные письма уполномоченого Совета по УССР обласным уполномоченым Совета за 1965 год.– 6 арк.

8.                   ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 2. Спр. 16. Переписка с Уполномоченым Совета по областям Украинской ССР /от буквы “В” до “И”/ по вопросам снятия с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвеных домов за 1946 год. - Т.І. - 119 арк.

9.                   ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 2. Спр. 28. Переписка с Советом по делам религиозных культов при Совете Министров СССР по вопросам снятия с регистрации религиозных обществ и закрытия молитвеных домов по областям Украинской ССР за 1947 год. – 179 арк.

10.               ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 1. Инструктивные письма и указания Совета по делам русской православной церкви при Совете Народных Комисаров СССР по вопросам деятельности религиозных объединений.— 12 арк.

11.               ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 15. Информации, справки, статсведения поступающие от уполномоченых Совета по Полтавской–Черновицкой областям о религиозной обстановке, о процессах и явлениях происходящих религиозных организациях за 1945 г.— 140 арк.

12.               ЦДАВО. Ф. 4648. Опис 3. Спр. 19. Информации, докладные записки и справки представляемые в высшие правительственые и партийные органы о положении и деятельности религиозных организаций в республике.- 96 арк.

13.               Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні в 1943-1946 р. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998. – 404 с.



Создан 06 мая 2011



 
bogoslov.cv.ua cerkva.te.ua Парафія св. пророка Іллі cerkva.if.ua

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: